Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Людині, що їде вперше з Лондона в Единбург, цілком природно перед тим, як вирушити в дорогу, поставити питання, скільки миль до Йорка, який лежить приблизно на половині дороги, – і ніхто не здивується, якщо вона піде далі й побажає дізнатися про міські установи і т. д. —

Таке ж природне було бажання місіс Водмен, перший чоловік якої увесь час хворів на ішіас, дізнатися, чи далеко від стегна до паху і наскільки більше чи менше постраждає вона у своїх почуттях від рани в паху, ніж од ішіасу.

З цією метою вона від дошки до дошки прочитала анатомію Дрейка. Вона проглянула також книгу Нортона про мозок і засвоїла твір Граафа про кістки та м’язи; [413]але нічого не могла з них видобути.

Вона зверталася також до власного розуму – міркувала – доводила теореми – виводила наслідки – і не дійшла ніякого висновку.

Щоб усе з’ясувати, вона двічі запитувала лікаря Слопа, чи «є надії, що бідолашний капітан Шенді коли-небудь видужає від своєї рани —?»

– Він уже видужав, – відповідав лікар Слоп. —

– Як! Зовсім?

– Зовсім, мадам. —

– Але що ви маєте на увазі під одужанням? – запитувала місіс Водмен.

Лікар Слоп був зовсім не майстер давати визначення, так що місіс Водмен і тут не могла нічого допитатися до пуття. Словом, у неї не було іншого способу розвіяти свої сумніви, як звернувшись до самого дядька Тобі.

У таких розпитуваннях буває нотка людинолюбства, що заколисує підозру , – і я майже переконаний, що вона досить виразно звучала у змія в його розмові з Євою; бо схильність прекрасної статі піддаватися омані не така велика, щоб наша прародителька набралася без цього сміливості поговорити з дияволом. – Але буває нотка людинолюбства – як мені її описати? – це та нотка, що накидає на делікатний предмет покриви і надає тому, що допитує, право входити в такі подробиці, начебто він був вашим хірургом.

– І ніколи не бувало полегшення? —

– Чи легше було в ліжку?

– Чи міг він лежати з нею і на тому і на іншому боці?

– Чи в змозі був він сісти на коня?

– Чи не шкідливим для неї був рух? et caetera [414]– сказано було йому таким ніжним тоном і так майстерно спрямовано в серце дядька Тобі, що кожне з цих питань проникало туди вдесятеро глибше, ніж найгостріший біль. – Але коли місіс Водмен завернула обхідною дорогою в Намюр, аби дістатися паху дядька Тобі, й запросила його атакувати вершину передового контрескарпа й узяти за підтримки голландців, зі шпагою в руці, контргарду Святого Роха – а потім, торкаючись його слуху найніжнішими тонами свого голосу, вивела його, скривавленого, за руку із траншеї, втираючи сльози на своїх очах, коли його відносили в палату, – Небо! Земля! Води! – все у нім стрепенулось – усі природні джерела вийшли з берегів – ангел милосердя сидів біля дядька Тобі на канапі – серце його запалало – і коли б у нього було навіть тисяча сердець, він їх склав би біля ніг місіс Водмен.

– Де ж, дорогий мій, – мовила місіс Водмен досить наполегливим тоном, – дістали ви цей прикрий удар? – Ставлячи своє питання, місіс Водмен кинула побіжний погляд на пояс біля червоних плисових штанів дядька Тобі, природно чекаючи, що той найлаконічнішим чином дасть відповідь їй, ткнувши вказівним пальцем в це саме місце. – Сталося інакше – бо дядько Тобі, поранений перед воротами Святого Миколая в одному з траверсів траншеї, проти вихідного кута бастіону Святого Роха, міг повсякчас увіткнути шпильку в те саме місце, де він стояв, коли його уразило каменем. Це міркування миттєво уразило сенсорій дядька Тобі – і в пам’яті у нього спливла велика карта міста і фортеці Намюра з околицями, яку він купив і за допомогою капрала наклеїв на дошку під час своєї тривалої хвороби, – тепер вона лежала на горищі разом із іншим військовим мотлохом, чому капрал і був відправлений за нею на горище.

Відмірявши ножицями місіс Водмен тридцять сажнів од вхідного кута перед воротами Святого Миколая, дядько Тобі з такою дівочою соромливістю поставив палець удови на фатальне місце, що богиня Благопристойності, якщо вона була там особисто – а якщо ні, так її тінь, – похитала головою і, погрозивши пальцем перед очима місіс Водмен, – заборонила їй виводити дядька Тобі з омани.

Нещасна місіс Водмен! —

– Бо єдино тільки співчутливим зверненням до тебе можна тепло закінчити цей розділ. – Одначе серце говорить мені, що в таку критичну хвилину звернення є лише замаскованою образою, і скоріше, ніж нанести її засмученій жінці, – я готовий відправити ввесь цей розділ до дідька, з тією умовою, одначе, щоб який-небудь пропащий критик на утриманні потурбувався узяти її з собою.