Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Подати коней рівно о четвертій ранку. – Так, о четвертій, сер. – Або, присягаюся Женев’євою, я здійму такий галас, що мертві прокинуться.

«Уподібни їх колесу» – вислів цей, як відомо всім ученим, гірке кепкування над великим турне [334] і над тим неспокійним бажанням здійснити його, яке, як пророчо передбачав Давид, опанує синів людських у наші дні; ось чому великий єпископ Холл вважає його одним із найсуворіших проклять, коли-небудь кинутих Давидом на ворогів Господніх; – це однаково немовби він сказав: «Не бажаю їм нічого кращого, як вічно котитися». – Чим більше руху, – веде далі він (а єпископ був людиною дуже огрядною), – тим більше тривог, і чим більше спокою, – якщо триматися тієї ж аналогії, – тим більше небесного блаженства.

Ну, а я (людина дуже худа) гадаю інакше; здається, чим більше руху, тим більше життя й більше радості – а сидіння на місці та повільна їзда це смерть і диявол. —

– Гей! Гей! – увесь будинок спить! – Виведіть коней – змастіть колеса – прив’яжіть валізу – вбийте цвях у цю підпору – я не хочу втрачати ні хвилини.

Колесо, про яке ми ведемо мову і в яке (але не на яке, тому що тоді вийшло б колесо Іксиона [335]) Давид обертав своїм прокляттям ворогів своїх, для єпископа, відповідно до його статури, мало бути колесом поштової карети, незалежно від того, чи були тоді в Палестині поштові карети чи їх там не було. – Для мене, навпаки, через протилежні причини, воно мало бути, зрозуміло, колесом скрипучої гарби, що здійснює один оберт за століття; і вже якби мені довелося стати коментатором, я б, не замислюючись, сказав, що в цій гористій країні гарб було скільки завгодно.

Люблю я піфагорійців [336](значно більше, ніж наважуюся висловити моїй милій Дженні) за їх«Χωρισµὸν ἀπὸ τοῦ σὼµαοζ, εἰζ τὸ ϰαλωζ φιλοσοφεῖν» (зрікання тіла, щоб добре мислити). Жодна людина не мислить правильно, поки вона поміщена в тіло; властиві їй від природи кров, флегма та жовч засліплюють її, а надмірна в’ялість або надмірна напруга тягнуть урізнобіч, як це видно на прикладі єпископа і мене. – Розум є наполовину почуття, і міра самого неба є лише міра теперішнього нашого апетиту і травлення. – Але хто ж з нас двох у цьому разі, на вашу думку, більше помиляється?

– Ви, звичайно, – сказала вона, – розбурхати цілий будинок у таку рань!

– Але вона не знала, що я дав обітницю не голитися, поки не приїду в Париж, – проте я терпіти не можу робити таємницю з дурниць, – ця обережність пристойна тим дрібним душам, на яких (Lіb. 13, De morіbus dіvіnіs, cap. 24) будував свої обчислення Лессій, [337]стверджуючи, що одна кубічна голландська миля досить простора, – навіть занадто простора, – для восьмисот тисяч мільйонів, якщо припустити, що таким є найбільше число душ, які можуть бути засуджені (від гріхопадіння Адама) довіку.

На чому він будував цей другий розрахунок – якщо не на батьківській добрості Бога – я не знаю – і ще більше мені важко сказати, що творилося в голові у Франсиско Рівери, що стверджував, ніби для вміщування такого числа вимагається не менше двохсот італійських миль, помножених на самих себе. – Напевно, у своїх викладеннях він вирушав від давньоримських душ, про які читав у книгах, випустивши з уваги, що, завдяки поступовому виснаженню та занепаду протягом вісімнадцяти століть, вони неминуче мали скорчитись і на той час, коли він писав, перетворитися майже на ніщо.

У епоху Лессія, людину, мабуть, холоднокровнішу, вони були зовсім малесенькі —

Нині – вони куди менші —

А найближчої зими ми виявимо, що вони ще дужче зменшилися; словом, якщо ми і далі рухатимемося від малого до меншого і від меншого до нуля, то я можу беззастережно стверджувати, що через півстоліття такого ходу в нас узагалі не залишиться душ; а оскільки довше за цей термін віра християнська навряд чи проіснує, то ось вам і вигода: і ті й інша зносяться одночасно. —

Слава тобі, Юпітере! слава всім іншим язичницьким богам і богиням! бо тоді ви знову вийдете на сцену, ведучи за собою і Пріапа [338]– от веселий настане час! – Але де я? в яке чудове сум’яття збираюсь я кинутись? Я – я, дні якого вже визнані, здатний насолоджуватися радощами майбутнього хіба тільки у своїй фантазії – що до того ж понад міру розігралася! Заспокойся ж, дурнику, не заважай продовжувати.

– Оскільки, повторюю, «я терпіти не можу робити таємницю з дрібниці», – то я і поділився зі своїм поштарем, ледве тільки ми з’їхали з бруківки; за це виявлення довіри він клацнув бичем; корінна пустилася риссю, підпряжна чимось середнім між риссю і галопом, і так ми танцювали до Еї-о-клоше, що славилося колись найгармонійнішим у світі співом дзвонів; але ми протанцювали через нього без музики, бо дзвони в цьому місті (як, правду сказати, і всюди у Франції) були сильно засмучені.