Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Але підбадьорся, друже читачу! – я гребую такими речами – досить, щоб ти був у моїй владі, – зловживати ж перевагою, яку дає мені над тобою перо моє, було б занадто. – Ні! – присягаюся всемогутнім вогнем, який розпалює мізки фантазерів і осяває розум на химерних шляхах його! скоріше, ніж покладу на безпорадне створіння таку важку роботу і змушу тебе, бідолаху, заплатити за п’ятдесят сторінок, яких я не маю ніякого права продавати тобі, – я вважатиму за краще, хоч який я голяк, щипати траву на схилах гір і всміхатися північному вітру, який не принесе мені ні даху, ні вечері.

– Ну, вперед, хлопчино! постарайся привезти мене хутчіше в Булонь.

– Булонь! – а! – ми тут усі разом – боржники та грішники перед небом; веселенька компанія – але я не можу залишитись і розпити з вами пляшку – за мною божевільна погоня, я буду наздогнаний перш, ніж устигну змінити коней. – Заради всього святого, квапся. – Це державний злочинець, – сказав маленький чоловічок ледве чутним шепотом, звертаючись до високого паруб’яги, що стояв поряд із ним. – Або вбивця, – сказав високий. – Спритний кидок: Шістка і Очко! [327] – сказав я. – Ні, – мовив третій, – цей джентльмен зробив —

– Ah! ma chère fіlle! [328]– сказав я, – коли вона проходила повз мене, повертаючись від утрені, – ви вся рожева, як ранок (сходило сонце, і комплімент мій виявився тим більше доречний). – Ні, тут щось не так, – сказав четвертий, – (вона зробила мені реверанс – я послав їй рукою поцілунок) він рятується від боргів, – вів далі він. – Авжеж, від боргів, – сказав п’ятий. – Я б не взявся заплатити борги цього джентльмена, – сказало Очко, – і за тисячу фунтів. – А я і за шість тисяч, – сказала Шістка. – Знову спритний кидок, Шістка і Очко! – сказав я; – але в мене немає інших боргів, окрім боргу Природі, нехай вона тільки потерпить, і я заплачу їй свій борг до останнього фартінга. – Як можете ви бути такою безсердечною, мадам? ви затримуєте бідолашного мандрівника, який їде у своїх законних справах, нікому не роблячи зла. Краще зупиніть цей скелет, цього довгоногого неробу, страхопуда грішників, який мчить за мною щодуху. – Він би за мною не гнався, якби не ви – дозвольте мені зробити з вами один-два перегони, благаю вас, мадам – Будь ласка, люб’язна дамо. —

– Жалкую, від щирого серця жалкую, – сказав мій хазяїн, ірландець, – стільки милощів пропало дарма; адже ця молода дама пішла так далеко, що нічого не чула. —

– Бевзь! – сказав я.

– Так у вас більше нічого немає в Булоні, а що варто було б подивитися?

– Присягаюсь Ісусом! у нас є чудова семінарія гуманітарних наук. —

– Кращої не може бути, – сказав я.

Коли нестримність ваших бажань жене ваші думки в дев’яносто разів швидше, ніж рухається ваш віз, – горе тоді істині! і горе возу з усім його оснащенням (хоч із якого б матеріалу його було зроблено), на яке ви виливаєте незадоволення душі своєї!

Оскільки в стані гніву я ніколи не роблю широких узагальнень ні про людей, ні про речі, то єдиним моїм висновком із події, коли вона сталася вперше, було: «поспішиш, людей насмішиш»; – вдруге, втретє, вчетверте і вп’яте я, як і раніше, тримався в рамках факту і, отже, винив за нього тільки другого, третього, четвертого і п’ятого поштаря, не спрямовуючи свого осуду далі; але коли нещастя повторилося зі мною після п’ятого вшосте, всьоме, увосьме, вдев’яте і вдесяте, без єдиного винятку, я не можу вже не охопити у своєму судженні всій нації, висловивши його так:

– У французької поштової карети завжди що-небудь не в порядку, коли вона рушає в дорогу.

Думку цю можна висловити ще й так:

– Французький поштар, не від’їхавши навіть трьохсот ярдів од міста, неодмінно повинен злізти з передка.

Яка там біда знову? – Dіable! [329]– мотузок обірвався, вузол розв’язався! – скоба вискочила! – кілочок потрібно обстругати – цвях, гвинтик, важіль, ремінець, пряжка або шпеник у пряжки несправний.

Хоч як вірно все це, а ніколи я не вважаю, що маю право піддавати за такі нещастя відлученню карету або її кучера. – Мені й на думку не спадає присягатись ім’ям Бога живого, що я швидше десять тисяч разів пройду пішки (чи що нехай я буду проклятий), ніж коли-небудь сяду в таку колимагу. – Я спокійно сприймаю речі такими, як вони є, і завжди готовий до того, що раптом не вистачить цвяха, гвинтика, важеля, ремінця, пряжки або шпеника у пряжки, або ж вони виявляться в несправності. І це – хоч де б я подорожував – тому я ніколи не гарячусь і, незворушно сприймаючи все, що зустрічається мені на шляху, чи то погане, чи хороше, – я їду далі. – Дій і ти так, приятелю! – сказав я. – Втративши цілих п’ять хвилин на те, щоб злізти з передка й дістати засунутий ним у каретний ящик окраєць чорного хліба, він щойно піднявся на своє місце й їхав кроком, смакуючи свій сніданок. – Нумо, приятелю, хутчіше! – сказав я із жвавістю й найпереконливішим тоном, бо дзвякнув у переднє віконце монетою двадцять чотири су, потурбувавшись повернути її до нього широкою стороною, коли він озирнувся. Шельма зрозумів мене, тому що розтягнув рот від правого вуха до лівого й показав на своїй брудній пиці ряд таких перлинних зубів, що інша королева віддала б за них усі свої коштовності! —