Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Там вона наражається на більшу небезпеку, – сказав Євгеній, – ніж ти.

Дотепність і дружня турбота Євгенія повернули рум’янець на щоки, з яких він уже декілька місяців зійшов, – важка то була хвилина для розлучення; Євгеній провів мене до поштової карети. – Allons! [319]– сказав я; поштар ляснув бичем – я полетів, як бомба, і за шість стрибків опинився в Дуврі. [320]

– Хай йому біс! – сказав я, подивившись у бік французького берега, – слід було б вивчити трохи краще власну країну, перш ніж їхати в чужі краї, – а тим часом я жодного разу не заглянув у собор Рочестерський, не відвідав доку в Четемі й не побував у святого Фоми в Кентербері, хоча всі вони лежали на моїй дорозі. —

Але мій випадок, слід сказати, зовсім особливий. – Отже, не вступаючи в подальші спори ні з Фомою Бекетом [321]і ні з ким іншим, – я стрибнув на корабель, і через п’ять хвилин ми підняли вітрила й понеслись як вітер.

– Скажіть, будь ласка, капітане, – мовив я, спускаючись у каюту, – траплялося, що кого-небудь злапала смерть у цій протоці?

– Даруйте, тут не встигнеш навіть захворіти, – заперечив він. – Осоружний брехун! – вигукнув я, – адже я вже хворий, як кінь. – Що з моєю головою? – все полетіло шкереберть! – О! клітини в мозку порвались і переплутались, а кров, лімфа та життєві соки змішалися в одну масу з леткими та зв’язаними солями – Боже милостивий! усе в очах завертілось, як тисяча вихорів, – я дав би шилінг, аби дізнатися, чи сприяє це ясності моєї розповіді. —

Нудить! нудить! нудить! нудить! —

– Коли ж нарешті ми приїдемо, капітане? – У цих моряків не серця, а камені. – Ах, як мене нудить! – подай мені цю штуку, юнго, – немає нічого огиднішого за морську хворобу – я вважав за краще б лежати на дні моря. – Як ви почуваєтеся, мадам? – Жахливо! Жахливо! У – О, жахливо, сер. – Невже це з вами вперше? – Ні, вдруге, втретє, вшосте, вдесяте, сер. – О – що за тупіт над головою! – Гей! юнго! що там твориться? -

Вітер змінився! – Я загинув! – отже, я зустрінуся з ним лицем до лиця.

Яке щастя! – він знову змінився, сер. – Чорт змінив його! —

– Капітане, – почала благати вона, – заради Бога, пристаньмо до берега.

Велика незручність для людини, яка поспішає знати, що існує три різні дороги між Кале і Парижем, на користь яких вам стільки наговорять представники міст, які на них лежать, що легко втратити півдня, вибираючи, по якій із них поїхати.

Перша дорога, через Лілль і Аррас – найдовша, – але найцікавіша і повчальна.

Друга, через Ам’єн, по якій ви можете поїхати, якщо бажаєте оглянути Шантільї —

Є ще дорога через Бове, по якій ви можете поїхати, якщо вам вона подобається.

З цієї причини більшість вважає за краще їхати через Бове.

«Але перш ніж покинути Кале, – сказав би мандрівник-письменник, – не погано б дещо про нього розповісти». – А на мою думку, дуже погано – що людина не може спокійно проїхати через місто, не потривоживши його, якщо місто його не чіпає, але йому неодмінно треба оглядатися на всі боки й діставати перо біля кожної канави, через яку він переходить, просто для того, щиро кажучи, щоб його дістати; адже якщо судити з того, що було такого написано всіма, хто писав і скакав галопом – або хто скакав галопом і писав, що не зовсім одне і те ж, – або хто, для більшої швидкості, писав, скачучи галопом, як це роблю я нині, – починаючи від великого Аддісона, в якого на з… висіла сумка зі шкільними підручниками, що залишала при кожному поштовху садна на крупі його коня, – немає серед усіх цих наших верхівців жодного, який не міг би проїхатися спокійною інохіддю по власних володіннях (якщо вони у нього є) і, не замочивши чобіт, із таким же успіхом описати все, що йому потрібно.

Щодо мене, то, Бог мені суддя (до якого я завжди звертатимусь як до верховного трибуналу), – нині я знаю про Кале (якщо не брати до уваги дрібниць, про які мені розповів цирульник, коли гострив бритву) не більше, ніж про Великий Каїр; адже я зійшов із корабля вже у сутінках, а виїхав рано-вранці, коли ще нічого не було видно; проте готовий побитися об яку завгодно дорожню заставу, що, взявшись за справу вміючи, замалювавши те та се однієї частини міста і занотувавши дещо в іншій, – я хвилину зараз же настрочу розділ про Кале завдовжки в мою руку; і притому з такими ґрунтовними подробицями про кожну дивину цього міста, що ви мене вважатимете за секретаря міського управління Кале, – і дивуватися тут нічому, сер, – хіба Демокрит, що сміявся вдесятеро більше, ніж я, – не був секретарем Абдери? і хіба цей… (я забув його ім’я) набагато розсудливіший, ніж ми обоє, не був секретарем Ефеса? – Більш того, все це буде описано, сер, із таким знанням справи, з такою ґрунтовністю, правдивістю й точністю…