Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

звідки виявляється, що, за винятком кривої, позначеної літерою A , коли я зробив подорож до Наварри, – та зубчастої кривої B , що означає мою коротеньку прогулянку там із пані де Боссьєр і її пажем, – я не дозволив собі анінайменшого відхилення вбік, поки чорти Джованні делла Каса не завертіли мене по колу, яке ви бачите позначеним літерою D , – що ж до c c c c c , то це тільки невеликі вставні речення – грішки, пересічні в житті навіть найбільшої державної людини; в порівнянні з тим, що робили ці люди, – або з моїми власними провинами в місцях, позначених літерами A, B, D , – це цілковиті дрібниці.

Ув останньому томі я впорався зі своїм завданням іще краще, – бо по закінченні епізоду з Лефевром і до початку кампаній дядька Тобі – я навряд чи навіть на ярд відхилився вбік.

Якщо виправлення моє піде таким темпом, то немає нічого неможливого, – з люб’язного дозволу чортів його беневентської превелебності, – що я насобачуся настільки, що рухатимусь ось так:

____________________

тобто по такій прямій лінії, яку тільки я в змозі був провести за допомогою лінійки вчителя каліграфії (навмисно для цього у нього взятої), не звертаючи ні вправоруч, ні вліворуч.

– Ця пряма лінія – дорога, по якій мають ходити християни, – кажуть богослови. —

– Емблема моральної прямоти, – каже Цицерон.

– Найкраща лінія, – кажуть ті, що саджають капусту. —

– Найкоротша лінія, – каже Архімед, – яку можна провести між двома даними точками. —

Я б хотів, люб’язні дами, щоб ви серйозно про це подумали, коли замовлятимете собі сукню до майбутнього дня вашого народження.

– Яка подорож.

Чи не можете ви мені сказати – до того, як я напишу задуманий розділ про прямі лінії, – тільки, будь ласка, не гнівайтеся, – завдяки якому промаху – хто вам це сказав – або як це вийшло, що ви, дотепні й талановиті люди, ввесь час змішували цю лінію з лінією тяжіння?

Ні – здається, я сказав, що писатиму по два томи щороку, якщо тільки дозволить клятий кашель, що мучив мене тоді, якого я й понині боюся більше від чорта, – а в іншому місці (але де, не можу тепер пригадати) – порівнявши мою книгу з машиною і поклавши на стіл хрестоподібно перо та лінійку, щоб надати моїй клятві більше ваги, – я присягнувся, що вона рухатиметься цим ходом протягом сорока років, якщо джерелу життя захочеться дарувати мені на такий термін здоров’я та хороший настрій.

Що стосується настрою, то я дуже мало можу на нього поскаржитися, – навпаки (якщо не ставити йому в провину того, що дев’ятнадцять годин із двадцяти чотирьох я сиджу верхи на паличці та дурня клею), я маю бути йому вельми вдячний; адже це він дозволив мені весело пройти життєвий шлях і пронести на спині всі тяготи життя (не знаючи її турбот); наскільки пам’ятаю, він ні на хвилину мене не покидав і ніколи не забарвлював предметів, що траплялися мені по дорозі, в чорні або землисто-зелені кольори; в час небезпеки він золотив обрій мій променями надії, й навіть коли Смерть постукала в мої двері, – він звелів їй прийти іншим разом, сказавши це таким веселим, таким безтурботно-байдужим тоном, що ту взяв сумнів, чи туди вона потрапила.

– «Мабуть, сталася якась помилка», – мовила вона.

Я ж, признатися, терпіти не можу, коли мене перебивають посеред початої історії, – а саме в ту хвилину я розповідав Євгенію забавну історію в моєму стилі про черницю, що уявила себе черепашкою, і ченця, засудженого за те, що він з’їв молюска, і показував йому ґрунтовність і розумність такого способу поводження. —

– «Чи бувало коли-небудь, щоб така важлива персона так ганебно сідала в калюжу?» – сказала Смерть. – Ти дешево відбувся, Трістраме, – сказав Євгеній, потискуючи мені руку, коли я закінчив мою історію. —

– Але яке ж може бути життя, Євгенію, за таких умов, – заперечив я: – адже якщо ця хвойдина дочка прознала до мене дорогу…

– Ти правильно її величаєш, – сказав Євгеній: – твердять же люди, що вона ввійшла у світ завдяки гріху. – Мені діла немає, яким чином вона до нього ввійшла, – відповів я, – аби вона не квапила мене з нього вийти – адже я маю написати сорок томів, а також сказати і зробити сорок тисяч речей, яких, окрім тебе, ніхто на світі за мене не скаже і не зробить; але ти бачиш, що вона схопила мене за горло (Євгеній ледве міг розчути мої слова з іншого боку столу) і що у відкритому бою мені з нею не впоратися, чи так не краще мені, поки у мене ще є жалюгідні залишки сил і ось ці павукові ноги (тут я простягнув до нього одну з них) іще здатні мене носити, – чи не краще мені, Євгенію, шукати порятунку у втечі? – Я тієї ж думки, Трістраме, – сказав Євгеній. – Тоді, присягаюся небом! я так її заганяю, як їй і не снилося, бо поскачу галопом, – сказав я, – жодного разу не озирнувшись назад до самих берегів Гаронни, і якщо почую за собою її тупіт – утечу на верхівку Везувію – звідти в Яффу, а з Яффи на край світу; якщо ж вона й туди за мною вирушить, я прохатиму Господа Бога зламати їй шию. —