Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Усі такі оманливі, але солодкі наради між дядьком Тобі і Трімом відносно руйнування Дюнкерка – на мить повертали дядькові Тобі задоволення, що вислизали від нього. – Все-таки – все-таки сутужній то був час – померкла чарівність розслабляла душу. – Тиша у супроводі Безмовності проникла в усамітнений спокій і огорнула густим флером голову дядька Тобі, – а Байдужість із обм’яклими м’язами та застиглим поглядом спокійно всілася поряд із ним у його крісло. – Амберг, Рейнсберг, Лімбург, Гюї, Бонн в одному році та перспектива Ландена, Треребаха, Друзена, Дендермонда наступного року тепер уже не робили частішим його пульсу; – сапи, міни, заслони, тури і палісади не тримали більше на віддалі цих ворогів людського спокою; – дядько Тобі не міг більше, форсувавши французькі лінії за вечерею, коли він їв своє яйце, прорватися звідти в серце Франції, – переправитися через Уазу, і, залишивши відкритою в тилу всю Пікардію, рушити просто до брами Парижа, а потім заснути, заколисаному мріями про славу; – йому більше не снилося, як він ставить королівський прапор на вежі Бастилії, й він не прокидався з його плескотом у вухах.

– Образи ніжніші – гармонійніші вібрації м’яко прокрадалися в його сон; – військова сурма випала в нього з рук, – він узяв лютню, солодкоголосий інструмент, найделікатніший, найважчий з усіх, – як-то ти заграєш на ньому, милий дядьку Тобі?

Через властиву мені необачність я разів два висловив упевненість, що наступні нотатки про залицяння дядька Тобі до вдови Водмен, якщо я знайду коли-небудь час написати їх, виявляться однією з найповніших компендіїв основ і практики любові та залицяння, які коли-небудь були випущені у світ. – Так невже ви збираєтеся звідси дійти висновку, що я маю намір визначати, що таке любов? Сказати, що вона частково Бог, а частково диявол, як стверджує Плотін —

– Або ж, за допомогою точнішого рівняння, позначивши любов у цілому числом десять, – визначити разом із Фічино [310]«скільки частин у ній становить перший і скільки другий»; – або чи не є вся вона, від голови і до хвоста, одним величезним дияволом, як узяв на себе сміливість проголосити Платон, – самовпевненість, відносно якої я не висловлю своєї думки, – але моя думка про Платона та, що він, мабуть, судячи з цього прикладу, дуже нагадував за складом свого характеру та напряму думок лікаря Бейнярда, що, як великий ворог витяжних пластирів, вважав, що півдюжини таких пластирів, поставлених одночасно, так само вірно здатні стягти людину в могилу, як запряжені шестериком мари, – дещо поспішно дійшов висновку, що сам сатана є не що інше, як величезна шпанська муха. —

Людям, які дозволяють собі такі жахливі вільності в доказах, я можу сказати тільки те, що Назіанзин [311]говорив (у полемічному завзятті, звичайно) Філагрію [312]—

«’Ευγε!» Чудово. Варте уваги міркування, сер, їй-богу, – «ὄτι φιλοσοφεῖσ ὲν Πάϑεσι»– ви вельми благородно прагнете істини, філософствуючи про неї спересердя і в пориві пристрасті.

З цієї ж причини не чекайте від мене, щоб я став утрачати час на дослідження, чи не є любов хворобою, – або ж уплутався в суперечку з Разієм і Діоскоридом, [313]чи розташоване її крісло в мозку чи в печінці, – тому що це залучило б мене в розбір двох прямо протилежних методів лікування тих, що страждають названою хворобою, – методу Аеція, [314]який завжди починав з охолодного клістира, з конопляного сім’я та розтертих огірків, – після чого давав легку настоянку з водяних лілій і портулаку, – в яку він кидав дрібку перетвореної на порошок трави Ганея – і, коли наважувався ризикнути, – свій топазовий перстень.

– І методу Гордонія, [315]який (у п’ятнадцятому розділі своєї книги De amore [316]) наказує бити пацієнтів «ad putorem usque» – доки вони не зіпсують повітря.

Усе це дослідження, якими батько мій, що зібрав великий запас таких знань, старанно займатиметься під час любовної історії дядька Тобі. Я тільки скажу наперед, що від своїх теорій любові (якими, до речі сказати, він устиг змучити дядька Тобі майже стільки ж, як сама любов дядька) – він зробив тільки один крок у царину практики: – за допомогою просоченої камфорою церати, яку йому вдалось усучити замість підкладкового полотна кравцеві, коли той шив дядькові Тобі нову пару штанів, він домігся Гордонійової дії на дядька Тобі, але тільки не таким принизливим способом.

Які від цього пішли зміни, читач дізнається свого часу; тут до розказаного анекдоту можна додати лише те, – що, хоч якою була б дія цього засобу на дядька Тобі, – він мав украй неприємну дію на повітря в кімнатах, – і якби дядько Тобі не заглушав його тютюновим димом, засіб міг би мати неприємну дію також і на мого батька.