Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Повірте мені, милостиві государі, це було найгірше з усіх її справ того року.

У числі багатьох поганих наслідків Утрехтського миру було те, що він трохи не вселив дядькові Тобі відрази до облог; і хоча згодом смак до них у нього відновився, проте навіть Кале не залишив у серці Марії [304]такого глибокого шраму, як Утрехт в серці дядька Тобі. До кінця свого життя він не міг чути слово Утрехт , хоч би з якого приводу воно вимовлялося, – не міг навіть читати вістей, запозичених із Утрехтської газети, без тяжкого зітхання, начебто серце його розривалося навпіл.

Мій батько, який був великим розгадником мотивів і, отже, людиною, з якою було дуже небезпечно сідати поруч, – бо коли ви сміялися або плакали, він зазвичай знав мотиви вашого сміху або сліз набагато краще, ніж ви самі, – батько завжди в таких випадках утішав дядька Тобі словами, які ясно показували, що, на його думку, в цій справі дядько Тобі найбільше засмучений був втратою свого коника. – Не журись, брате Тобі, – казав він, – Бог дасть, днями у нас знову спалахне війна; а коли вона почнеться, – воюючі держави, хоч як вони старатимуться, не можуть перешкодити нам вступити у гру. – Нехай спробують, дорогий Тобі, – додавав він, – зайняти країну, не зайнявши міст, – або зайняти міста, не піддавши їх облозі.

Дядько Тобі ніколи не приймав прихильно цих непрямих ударів батька по його коникові. – Він вважав їх неблагородними; тим більше що, цілячи в коня, батько зачіпав також і вершника, та до того ж іще по найменш шанованому місцю, яке тільки може зазнати удару; ось чому в таких випадках дядько Тобі завжди клав на стіл свою люльку, щоб захищатися з більшою гарячністю, ніж зазвичай.

Я сказав читачеві два роки тому, що дядько Тобі не був красномовний, і на тій же самій сторінці навів приклад, що спростовував це твердження. – Повторюю сказане і знову наводжу факт, який йому суперечить. – Дядько Тобі не був красномовний, – йому не легко давалися довгі промови, – і він терпіти не міг промов барвистих; але бували випадки, коли потік виходив із берегів і спрямовувався з такою силою по незвичному руслу, що в деяких місцях дядько Тобі щонайменше рівнявся з Тертулліаном [305]– а в інших, на мою думку, нескінченно перевершував його.

Одна з цих апологетичних промов дядька Тобі, виголошена якось увечері перед ним і Йориком, так сподобалася батькові, що він її записав, перш ніж лягти спати.

Мені пощастило її розшукати в паперах батька зі вставками там і тут його власних зауважень, уміщених у квадратні дужки, ось так [], і з написом:

«Виправдання братом Тобі правил і поведінки, яких він тримається, бажаючи продовження війни».

Можу чесно сказати: я перечитав цю апологетичну промову дядька Тобі сто разів і вважаю її зразком майстерного захисту, пройнятого благородним духом рицарства і правилами високої моральності, чому і наводжу її тут слово в слово (з приписками між рядків і всім іншим), так, як я її знайшов.

Я знаю, брате Шенді, що професійний військовий, бажаючи війни, як бажав її я, – справляє погане враження в суспільстві – і що, хоч би які були справедливі та чисті його наміри, – нелегко йому буває виправдатися перед людьми, на погляд яких він це робить із егоїстичних міркувань. —

Ось чому, якщо солдат людина розсудлива, яким він може бути без щонайменшого збитку для своєї хоробрості, він, зрозуміло, не обмовиться про своє бажання перед недругами; бо, хоч що б він говорив, недруг йому не повірить. – Він остережеться його висловити навіть перед другом, – аби не принизити себе в його думці. – Але коли серце його переповнене та його заповітні мрії шукають виходу, він прибереже їх для вух брата, який знає його якнайкраще, якому відомі його істинні погляди, схильності й правила честі. Яким був я, сподіваюся, в цьому відношенні, брате Шенді, мені говорити не доводиться, – набагато гіршим, я це знаю, ніж мав бути, – і навіть, можливо, гіршим, ніж сам я думаю. Але хоч який я є, дорогий брате Шенді, ви, вигодуваний тими ж грудьми, що і я, – ви, з яким я виховувався з колиски – і від якого з перших наших дитячих ігор і донині я не втаїв жодного вчинку в моєму житті й навіть, певно, жодного помислу, – хоч який я є, братику, ви не можете не знати мене з усіма моїми вадами, а також з усіма дошкульними місцями, властивими моєму віку, моєму характеру, моїм пристрастям або моєму розумінню.