Чогось, значить, бракувало – якогось сурогату, що створював би, особливо в два-три найнапруженіших моменти облоги, ілюзію безперервного вогню, – і це щось заповнив капрал (головна сила якого полягала у винахідливості) за допомогою власної, абсолютно нової системи артилерійського вогню, – а то військові критики довіку докоряли б дядькові Тобі за такий істотний пропуск у його військовому апараті.
Пояснення сказаного не програє, якщо я почну, за своїм звичаєм, трішки здалека.
Разом з двома-трьома іншими дрібничками, незначними самі по собі, але дорогими як пам’ять, – які прислав капралові нещасний його брат, бідолаха Том, разом зі звісткою про своє одруження із вдовою єврея, – були:
шапка монтеро [301]і дві турецькі люльки.
Шапку монтеро я зараз опишу. – Турецькі люльки не містили в собі нічого особливого; їх було зроблено та прикрашено, як звичайно; чубуки мали гнучкі сап’янові, прикрашені витим золотом і оправлені на кінці: один – слоновою кісткою, другий – ебеновим деревом зі срібною інкрустацією.
Мій батько, що підходив до кожної речі по-своєму, не так, як інші люди, говорив капралові, що йому слід розглядати ці два подарунки скоріше як доказ розбірливості свого брата, а не як знак його дружніх почуттів. – Тому неприємно було, – казав він, – надівати шапку єврея або курити з його люльки. – Господь з вами, ваша милість, – відповідав капрал (навівши вагому підставу на користь протилежної думки), – як це можна. —
Шапка монтеро була яскраво-червона, з найтоншого іспанського сукна, забарвленого в шерсті, і облямована хутром, окрім передньої сторони, де поставлено було дюймів чотири злегка розшитої шовком блакитної матерії; – мабуть, вона належала якому-небудь португальському каптенармусові, але не піхотинцеві, а кавалеристові, як показує сама її назва.
Капрал вельми нею пишався, як унаслідок її якостей, так і заради її дарувальника, через що надівав її лише зрідка, по найурочистіших днях; проте жодна шапка монтеро не слугувала для таких різноманітних цілей; бо в усіх спірних питаннях, військових або кулінарних, якщо тільки капрал упевнений був у своїй правоті, – він нею присягався, – бився нею об заставу – або дарував її.
– У цьому випадку він її дарував.
– Зобов’язався, – сказав капрал, розмовляючи сам із собою, – подарувати мою шапку монтеро першому жебракові, який підійде до наших дверей, якщо я не влаштую цієї справи для задоволення його милості.
Виконання взятого ним на себе зобов’язання почалося вже наступного ранку, коли здійснено було штурм контрескарпа між Нижнім шлюзом і воротами Святого Андрія – праворуч, – і воротами Святої Магдалини та річкою – ліворуч.
То була найдостопам’ятніша атака за всю війну, – найдоблесніша і найнаполегливіша з обох боків, – а також, мушу додати, і найкровопролитніша, бо самим тільки союзникам вона коштувала того ранку понад тисячу ста солдатів, – не дивно, що дядько Тобі до неї приготувався з особливою врочистістю.
Напередодні ввечері, перед відходом до сну, дядько Тобі розпорядився, щоб перуку рамільї, [302]яка багато років лежала вивернута у куточку старої похідної скрині, що стояла біля його ліжка, було вийнято і покладено на віко цієї скрині, приготовано до завтрашнього ранку; – і першим рухом дядька Тобі, коли він зіскочив із ліжка в самій сорочці, було, вивернувши перуку волоссям назовні, – надіти її. – Після цього він перейшов до штанів; застебнувши пояс, він відразу ж підперезався портупеєю і засунув у неї до половини шпагу, – але тут зміркував, що потрібно поголитись і що буде дуже незручно займатися голінням зі шпагою при боці, – тоді він її зняв. – А спробувавши надіти полковий каптан і камзол, дядько Тобі зустрів таку ж перешкоду у своїй перуці, – через те зняв і перуку. Таким чином, хапаючись то за одне, то за друге, як це завжди буває, коли людина квапиться, – дядько Тобі тільки о десятій годині, тобто на цілі півгодини пізніше належного часу, вирвався з дому.
Ледве тільки дядько Тобі обігнув ріг тисової загорожі, що відділяла город від його лужка, як побачив, що капрал уже почав без нього атаку. —
Дозвольте мені трішки зупинитися, щоб наочно зобразити вам капралове спорядження – і самого капрала в розпал атаки саме так, як це відкрилося поглядам дядька Тобі, коли він повернув до будки, біля якої працював капрал, – адже іншої такої картини не знайти в природі, – і ніяке поєднання найхимернішого та найфантастичнішого, що в ній є, не в змозі утворити що-небудь подібне.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу