Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Залишмо також Слопа – нехай собі має зиск із мого безчестя. —

Залишмо бідного Лефевра – нехай видужує та вибирається з Марселя додому як знає. – І насамкінець – тому що це найважче —

Залишмо, якщо можливо, мене самого. – Але це неможливо – я змушений супроводжувати вас до самого кінця цієї книги.

Якщо читач не має ясного уявлення про клаптик землі в третину акра, який межував із городом дядька Тобі й на якому він провів стільки чудових годин, – винен не я, – а його уява; – адже я, дійсно, дав такий детальний опис цієї ділянки, що мені майже соромно.

Одного разу надвечір, коли Доля заглядала вперед, у великі діяння прийдешніх часів, – пригадуючи, для яких цілей призначено було непорушним її велінням цю маленьку ділянку, – вона кивнула Природі; – цього було досить – Природа кинула на ділянку півлопати найкращого свого добрива, – в якому було досить багато глини для того, щоб закріпити форми кутів і зигзагів, – але в той же час занадто мало її для того, щоб земля не прилипала до лопати і грязюка не псувала таких славних споруд у негоду.

Дядько Тобі, як уже знає читач, привіз із собою в село плани майже всіх фортець Італії і Фландрії; герцог Мальборо або союзники могли обложити яке завгодно місто, – дядько Тобі був до цього підготовлений.

Метод його був надзвичайно простий: як тільки яке-небудь місто опинялося в облозі (– або, скоріше, коли доходили вісті про намір узяти його в облогу) – дядько Тобі брав його план (хоч яким би це було місто) і збільшував до точних розмірів свого лужка, на поверхню якого й переносив, за допомогою великого мотка мотузки та запасу кілочків, що встромляються в землю на вершинах кутів і реданів, усі лінії свого креслення; потім, узявши профіль місця з його укріпленнями, щоб визначити глибину та укоси ровів – спад гласиса і точну висоту всіляких банкетів, брустверів і т. п., – дядько задавав капралові роботу – і вона йшла як по маслу. – Характер ґрунту – характер самої роботи – і над усе добрий характер дядька Тобі, що сидів там з ранку до вечора і що дружньо розмовляв із капралом про діла давноминулих днів, – надавали їй хіба тільки назву роботи.

Коли фортецю бувало закінчено і приведено належним чином у стан оборони, – вона підлягала облозі – й дядько Тобі з капралом закладали першу паралель. – Прошу не переривати моєї розповіді зауваженням, що перша паралель має бути на відстані, принаймні, трьохсот сажнів від головних фортечних споруд – і що я не залишив для неї жодного вільного дюйма; – бо для розширення фортифікаційних робіт на лужку дядько Тобі дозволяв собі вдиратися в город, що межував із ним, і тому зазвичай прокладав свої першу і другу паралелі між рядами качанової та кольорової капусти. Зручності й незручності такої системи буде детально розглянуто в історії кампаній дядька Тобі й капрала, яких те, що я нині пишу, є тільки нарис, і займе він, якщо розрахунки мої правильні, всього три сторінки (хоча буває, що і наймудріші розрахунки перевертаються). – Самі кампанії займуть стільки ж книг; тому боюся, як би ця однорідна матерія не виявилася занадто важким вантажем у такому легковагому творі, як цей, якби я став оспівувати їх у нім, як свого часу збирався, – звичайно, краще буде надрукувати їх осібно – ми над цим подумаємо – а тим часом задовольняйтеся наступним нарисом.

Коли місто з його укріпленнями бувало закінчено, дядько Тобі й капрал приступали до закладки своєї першої паралелі – не навмання або як-небудь – з тих же пунктів і на тих же відстанях, що і союзники у своїй аналогічній роботі; регулюючи свої апроші й атаки вістями, що їх черпав дядько Тобі зі щоденних відомостей, – дядько і капрал просувалися протягом усієї облоги нога в ногу з союзниками.

Коли герцог Мальборо займав яку-небудь позицію, – дядько Тобі теж займав її. – І коли фас якого-небудь бастіону або оборонні споруди бували зруйновані артилерійським вогнем, – капрал брав мотику і робив такі ж руйнування – і так далі; – вони вигравали простір і захоплювали одне укріплення за одним, аж поки місто потрапляло до їх рук.

Для того, хто радіє чужому щастю, – не могло бути більш захоплюючого видовища, як, помістившись за живоплотом із грабів, у поштовий день, коли герцог Мальборо пробивав широкий пролом у головному поясі укріплень, – спостерігати, в якому піднесеному стані дядько Тобі у супроводі Тріма виступав із дому; – один із газетою в руці – інший із лопатою на плечі, готовий виконати те, що там було надруковано. – Яка щиросерда врочистість на обличчі дядька Тобі, коли він крокував до фортечного валу. Якою гострою насолодою зволожувалися його очі, коли він стояв над працюючим капралом, десять разів перечитуючи йому повідомлення, щоб Трім, боронь Боже, не пробив пролом на дюйм ширшим – або не залишив його на дюйм вужчим. – Але коли барабанний бій сповіщав здачу і капрал допомагав дядькові піднятися на укріплення, йдучи за ним із прапором у руці, щоб поставити його на фортечному валу. – Небо! Земля! Море! – Але який сенс у зверненнях? – з усіх ваших стихій, сухих чи вологих, ніколи не готували ви напою, що так п’янить.