Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Мій метод такий: —

У разі делікатних і дражливих обговорень – (а таких у моїй книзі, небу відомо, занадто навіть багато), – коли я бачу, що кроку мені не ступити, не наражаючись на небезпеку накликати на себе незадоволення або їх милостей або їх превелебностей, – я пишу одну половину на ситий шлунок, – а іншу натщесерце, – або пишу все цілком на ситий шлунок, – а виправляю натщесерце, – або пишу натщесерце, – а виправляю на ситий шлунок, – адже все це зводиться до одного і того ж. – Таким чином, менше ухиляючись від способу дій мого батька, ніж він ухилявся від способу дій готів, – я почуваюся врівень з ним на його першому ліжку правосуддя – й анітрохи йому не поступаючись на другому. – Ці різні й майже несумісні дії однаково виникають із мудрого та дивного механізму природи, – за який – честь їй і слава. – Усе, що ми можемо робити, це обертати і скеровувати машину до вдосконалення та кращої фабрикації наук і мистецтв. —

І ось, коли я пишу на ситий шлунок, – я пишу так, як ніби мені до кінця життя не доведеться більше писати натщесерце; – іншими словами, я пишу, ні про що на світі не піклуючись і нікого на світі не страшачись. – Я не рахую своїх шрамів, – і уява моє не забирається в темні підворіття та глухі закутки, запобігаючи ударам, які загрожують посипатися на мене. – Словом, перо моє рухається, як йому заманеться, і я пишу від повноти серця в такій же мірі, як і від повноти шлунка. —

Але коли, з дозволу ваших милостей, я вигадую натщесерце, це зовсім інша історія. – Тоді я виявляю товариству всіляку увагу й усіляку повагу – і (поки це триває) буваю озброєний не гірше за будь-кого з вас тією доброчесністю другого сорту, яку називають обачністю. – Таким чином, між постом і об’їданням я легковажно пишу нешкідливу, нетямущу, веселу шендіанську книгу, яка буде благотворна для ваших сердець. —

– І для ваших голів також – аби ви її зрозуміли.

– Пора б нам подумати, – сказав батько, напівобернувшись у ліжку і присунувши свою подушку дещо ближче до подушки матері, щоб відкрити дебати, – пора б нам подумати, місіс Шенді, як би одягнути нашого хлопчика в штани. —

– Звичайно, пора, – сказала мати. – Ми ганебно це відкладаємо, моя мила, – сказав батько. —

– Я так само думаю, містере Шенді, – сказала мати.

– Не тому, – сказав батько, – щоб хлопчик був не досить хороший у своїх курточках і сорочках. —

– Він у них дуже хороший, – відповіла мати. —

– І майже гріх було б, – додав батько, – зняти їх із нього. —

– Так, це правда, – сказала мати. —

– Проте хлопчисько дуже вже скоро росте, – вів далі батько.

– Він, справді, дуже великий для своїх років, – сказала мати. —

– Ради не дам, – сказав батько (розтягуючи слова), – в кого це він, к бісу, вдався. —

– Я сама не можу зрозуміти, – сказала мати. —

– Гм! – сказав батько.

(Діалог на якийсь час урвався).

– Сам я дуже малий зростом, – вів далі батько піднесеним тоном.

– Ви дуже малі, містер Шенді, – сказала мати.

– Гм, – промимрив батько вдруге, відсмикуючи свою подушку дещо далі від подушки матері – і знову перевертаючись, чому розмова урвалася на три з половиною хвилини.

– Коли ми надінемо на нього штани, – вигукнув батько, підвищуючи голос, – він буде схожий у них на мавпу.

– Йому в них буде перший час дуже незручно, – відповіла мати.

– Буде щастя, якщо не станеться чого-небудь гіршого, – додав батько.

– Велике щастя, – відповіла мати.

– Я гадаю, – вів далі батько, – зробивши невелику паузу, перш ніж висловити свою думку, – він буде такий самий, як і всі діти. —

– Такий самий, – сказала мати. —

– Хоча мені було б це дуже прикро, – додав батько.

Тут розмова знов урвалася.

– Треба б зробити йому шкіряні, – сказав батько, знову перевертаючись на інший бік. —

– Вони проносяться довше, – сказала мати.

– А підкладки до них не потрібно, – сказав батько.

– Не потрібно, – сказала мати.

– Краще б їх зшити з бумазеї, – сказав батько.

– Нічого не може бути кращого, – мовила мати.

– За винятком каніфасових, – заперечив батько. —

– Так, це найкраще, – відповіла мати.

– Проте слід остерігатися, щоб його не застудити, – перервав батько.

– Боронь Боже, – сказала мати, – і розмова знов урвалася.

– Хай там як, – заговорив батько, вчетверте порушуючи мовчання, – я вирішив не робити йому кишень.

– Вони зовсім не потрібні, – сказала мати.

– Я говорю про каптан і камзол, – вигукнув батько.