Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Сам капрал мудро зайняв пост у тилу, лицем до проходу та спиною до дверей вартівні, щоб забезпечити себе з флангів. – Він тримав люльку зі слонової кістки, що належала до батареї праворуч, між вказівним і великим пальцями правої руки, – а люльку з ебенового дерева зі сріблом, яка належала до батареї ліворуч, між вказівним і великим пальцями лівої руки, – і, міцно впершись у землю правим коліном, начебто він перебував у першому ряду свого взводу, а на голову насунувши шапку монтеро, запекло обстрілював перехресним вогнем, з обох батарей одночасно, контрагарду навпроти контрескарпу, де мала відбутися атака того ранку. Первинним його наміром, як я вже сказав, було пустити на ворога один-два клубки тютюнового диму; проте задоволення, що отримував капрал од цього попихкування, було таким великим, що він непомітно захопився, затягування йшло за затягуванням, і коли до нього підійшов дядько Тобі, атака була вже у повному розпалі.

Щастя для мого батька, що дядькові Тобі не довелося складати того дня заповіт.

Дядько Тобі взяв у капрала люльку зі слонової кістки, – подивився на неї півхвилини і віддав назад.

Менше ніж через дві хвилини дядько Тобі знову взяв цю люльку, підніс її майже до самих губ – і поспішно повернув капралові вдруге.

Капрал із подвоєною силою продовжував атаку, – дядько Тобі всміхнувся, – потім зробився серйозний, – потім знову на мить усміхнувся, – потім знову зробився серйозний, надовго. – Дай мені люльку зі слонової кістки, Тріме, – сказав дядько Тобі, – дядько Тобі підніс її до губ, – поспішно відсмикував, – кинув крадькома погляд у бік грабової загорожі; – у дядька Тобі ввесь рот наповнився слиною: ніколи ще його так не тягнуло до люльки. – Дядько Тобі віддаливсь у вартівню з люлькою в руці.

– Милий дядьку Тобі, не ходи у вартівню з люлькою, – ніхто не може за себе поручитися з такою штукою в такому куточку.

А тепер я попрошу читача допомогти мені відкотити артилерію дядька Тобі за сцену, – видалити його вартівню та, якщо можна, очистити театр від горнверків і демілюнів, а також прибрати з дороги всі інші його військові брязкальця; після цього, дорогий друже Гаррі, знімемо нагар зі свічок, щоб вони горіли яскравіше, – підметемо сцену новою мітлою, – піднімемо завісу і виведемо дядька Тобі в новій ролі, яку він зіграє абсолютно несподіваним для вас чином; а все-таки, якщо жалість родичка любові – і хоробрість їй не чужа, – ви доволі бачили дядька Тобі під владою двох названих почуттів для того, щоб помітити фамільну схожість між ними (якщо вона є) до цілковитого вашого задоволення.

Порожня науко, ти не допомагаєш нам у жодному з таких випадків – і тільки вічно збиваєш з пантелику.

Дядько Тобі, мадам, відзначався простодушністю, що так далеко відводила його зі звивистих стежин, по яких звичайно рухаються ці справи, що ви не можете – вам не до снаги – скласти про це поняття; до того ж йому властиві були такий простий і наївний спосіб думання і таке чуже всякій недовірливості невідання складок і вигинів жіночого серця, – він стояв перед вами таким голим і беззахисним (коли не думав ні про які облоги), що ви могли б поміститися за однією з ваших звивистих доріжок і стріляти дядькові Тобі просто в серце по десять разів на день, якби дев’яти разів, мадам, було недостатньо для ваших цілей.

Додайте до того ж – і це, у свою чергу, теж змішувало всі карти, мадам, – нечувану природну соромливість дядька Тобі, про яку я вам колись говорив і яка, доречно зауважити, стояла безглуздим вартовим на сторожі його почуттів, так що ви могли б скоріше… Куди ж, однак, я забрався? Ці роздуми обсідають мені голову, принаймні, на десять сторінок раніше, ніж потрібно, і забирають час, який я маю приділити фактам.

Із нечисленних законних синів Адама, серця яких ніколи не знали, що таке жало любові, – (жінконенависників я звідси виключаю, вважаючи їх усіх незаконнонародженими) – дев’ять десятих, таких, що домоглися цієї честі, є найбільші герої стародавньої та нової історії; заради них я б хотів дістати з дна колодязя, хоч би тільки на п’ять хвилин, ключ від мого кабінету, щоб повідати вам їх імена – пригадати їх я не в змозі, – так звольте поки що прийняти замість них ось які. —

Жили на світі великий король Альдрованд, і Босфор, і Каппадокій, і Дардан, і Понт, і Азій, – не кажучи вже про твердокам’яного Карла XІІ, з яким нічого не могла вдіяти навіть графиня К***. – Жили на світі Вавилоник, і Медітерраней, і Поліксен, і Персик, і Прусик, з яких жоден (за винятком Каппадокія і Понта, на яких падають деякі підозри) жодного разу не схилився перед богинею любові. – Правда, у них в усіх були інші справи – як і у дядька Тобі – доки Доля – доки Доля – говорю, позаздривши тому, що його уславлене ім’я перейде в потомство нарівні з іменами Альдрованда й інших, – не зготувала зрадницьки Утрехтського миру. [303]