Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Скажіть же мені, дорогий брате Шенді, яка з цих вад надає вам право припускати, ніби брат ваш, засудивши Утрехтський мир і жалкуючи, що війна не тривала з належною рішучістю ще деякий час, керувався негідними міркуваннями; – або ж право вважати його бажання воювати бажанням продовжувати побиття своїх ближніх, – бажанням збільшити число рабів і вигнати ще більше родин із мирних жител – просто для власного задоволення? – Скажіть мені, брате Шенді, на якій моїй провині ви засновуєте свою несприятливу думку? – [Їй-богу, милий Тобі, я не знаю за тобою ніякої провини, окрім одного: ти взяв у мене у борг сто фунтів на продовження цих проклятих облог.]

Якщо школярем я не міг чути бій барабана без того, щоб не забилося серце, – хіба це моя провина? – Хіба я насадив у собі цю схильність? – Хіба я забив у душі моїй тривогу, а не Природа?

Коли «Гай граф Ворик», [306]«Паризм», «Паризмен», «Валентин і Орсон» і «Сім англійських героїв» ходили по руках у нашій школі, – хіба я не купив їх усі на мої кишенькові гроші? Хіба це було користолюбним, братику Шенді? Коли ми читали про облогу Трої, що тривала десять років і вісім місяців, – хоча з тією артилерією, яку ми мали під Намюром, місто можна було взяти за один тиждень, – хіба не був я засмучений загибеллю греків і Трої настільки ж, як і інші наші школярі? Хіба не отримав я трьох ударів ферулою, двох по правій руці і одного по лівій, за те, що обізвав Олену стервом? Хіба хто-небудь із вас пролив більше сліз за Гектором? І коли цар Пріам прийшов у грецький стан просити про видачу його тіла та з плачем повернувся в Трою, нічого не домігшись, – ви знаєте, братику, я не міг їсти за обідом.

– Хіба це свідчило про мою жорстокість? І якщо кров у мені закипіла, брате Шенді, а серце завмирало при думці про війну та про похідне життя, – хіба це доказ, що воно не може також нарікати на лиха війни?

О брате! Одна справа для солдата здобувати лаври – й інша справа розкидати кипариси. – [Звідки дізнався ти, милий Тобі, що стародавні використовували кипарис у жалобних обрядах?]

– Одна справа для солдата, брате Шенді, ризикувати своїм життям – стрибати першим у траншею, знаючи напевно, що його там порубають на шматки; – одна справа з патріотизму та жадоби слави першим увірватися в пролом, – триматися в перших рядах і хоробро марширувати вперед під бій барабанів і звуки сурм, із прапорами, що майорять над головою; – одна справа, кажу, поводитися таким чином, брате Шенді, – й інша справа роздумувати про лиха війни – і журитися з приводу розорення цілих країн і з приводу нестерпних труднощів і поневірянь, які доводиться терпіти самому солдатові, знаряддю цих зол (за шість пенсів на день, якщо тільки йому вдається їх отримати).

Чи треба, щоб мені говорили, дорогий Йорику, як це сказали ви в надгробному слові про Лефевра, що таке лагідне і мирне створення, як людина, народжене для любові, милосердя і добрих справ, до цього не призначено?

– Але чому не додали ви, Йорику, що коли ми не призначені до цього природою, – то нас до цього змушує необхідність? – Бо що таке війна? що вона таке, Йорику, якщо вести її так, як ми її вели, на засадах свободи і на засадах честі? – що вона, як не об’єднання спокійних і безневинних людей, зі шпагами в руках, для того, щоб тримати в належних межах честолюбців і буянів? І небо свідок, брате Шенді, що задоволення, яке я знаходжу в цих речах, – і зокрема, безмежні захоплення, яких було мені завдано моїми облогами на зеленому лужку, виникали у мене і, сподіваюся, також і в капрала, від властивого нам обом усвідомлення, що, займаючись ними, ми служили великим цілям всесвіту.

Я сказав читачеві-християнинові – говорю: християнинові – у сподіванні, що він християнин, – якщо ж ні, мені дуже шкода – я прошу його тільки спокійно розміркувати і не звалювати всю провину на цю книгу. —

Я сказав йому, сер, – адже, кажучи відверто, коли людина розповідає яку-небудь історію таким незвичайним чином, як це роблю я, їй постійно доводиться рухатися то вперед, то назад, аби тримати все злагодженим у голові читача, – і якщо я тепер відносно моєї власної розповіді не поводитимусь обачніше, ніж раніше, – тепер, коли мною викладено стільки розпливчастих і двозначних тем із численними перервами та пропусками в них, – і коли так мало користі від зірочок, які я все ж таки проставляю в деяких найтемніших місцях, знаючи, як легко людина збивається з дороги навіть при яскравому світлі полуденного сонця – ну от, ви бачите, що тепер і сам я збився. —