Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Тоді ви побачите —

– втім, продовжувати мені немає чого, тому що ви самі можете прочитати на портику Лувру такі слова:

Немає на землі подібних нам! – і у кого

Є, як у нас, Париж? – Ей-лі, ей-ля, го-го! [345]

Французам властиве веселе ставлення до великого, ось усе, що можна з цього приводу сказати.

Слово веселе , що зустрілося наприкінці попереднього розділу, приводить нам (тобто авторові) на пам’ять слово нудьга , – особливо якщо у нас є що сказати про неї; не те щоб у результаті логічного аналізу – або через яку-небудь вигоду чи споріднену близькість виявилося більше підстав для зв’язку між ними, ніж між світлом і пітьмою чи іншими двома нам більш ворожими за природою протилежностями, – а просто такий прийом письменників для підтримки доброї згоди між словами, на зразок того як політики підтримують його між людьми, – не знаючи, коли саме їм знадобиться поставити їх у певні стосунки одне до одного. – Така хвилина тепер настала, і для того, щоб поставити моє слово на певне місце в моїй свідомості, я його тут виписую. —

Нудьга

Покидаючи Шантильї, я оголосив, що він – кращий у світі стимул швидкої їзди; але я висловив це лише як припущення. Я і досі продовжую так думати, – але тоді у мене не було достатньо досвіду відносно наслідків, інакше я б додав, що, поспішаючи туди зі скаженою швидкістю, ви цим тільки завдасте собі занепокоєння, а тому я нині відмовляюся від скачки раз і назавжди, від щирого серця надаючи її до послуг охочих. Вона перешкодила мені перетравити хорошу вечерю та викликала жовчну діарею, що нагнала на мене те самопочуття, в якому я вирушив у дорогу, – і в якому я тепер тікатиму на береги Гаронни.

– Ні; – не можу зупинитися ні на хвилину, щоб описати вам характер цього народу – дух його – устої – звичаї – закони – релігію – спосіб правління – промисловість – торгівлю – фінанси, з усіма засобами і прихованими джерелами, які їх живлять, – незважаючи на те що я до цього цілком підготовлений, провівши серед французів три дні та дві ночі й весь цей час нічим іншим не займаючись, як тільки збиранням відомостей і роздумами на цю тему. —

І все-таки – все-таки я маю від’їжджати – дороги мощені – станції короткі – дні довгі – зараз усього тільки полудень – я дістануся Фонтенбло раніше за короля. —

– Хіба він туди збирався? – Звідки ж мені це знати…

Терпіти не можу, коли хто-небудь, особливо мандрівник, скаржиться, що у Франції ми пересуваємося не так швидко, як в Англії, тоді як ми consіderatіs consіderandіs [346]– пересуваємося там набагато швидше; я хочу сказати, що коли взяти до уваги французькі вози з горами поклажі, яку на них навалюють і спереду і ззаду, – та подивитися на тамтешніх непоказних коней і чим їх годують, – то хіба не диво, що вони ще волочать ноги! Поводяться з ними зовсім не по-християнськи, і для мене очевидно, що французький поштовий кінь із місця не рушив би, якщо б не два слівця… і…, в яких міститься стільки ж підкріплюючої сили, як у гарці вівса. А оскільки слова ці грошей не коштують, то я від душі бажав би повідомити їх читачеві, але тут є одне утруднення. – Їх слід сказати напростець і дуже виразно, інакше нічого не вийде. – Проте якщо я їх скажу напростець, – то їх преподобіє хоч і посміються до себе в опочивальні, та зате (я прекрасно це знаю) у приймальні вони мене облають; ось чому я з певного часу сушу собі голову – але все даремно – як би мені вправніше та забавніше за них модулювати, тобто догодити тому вуху читача, яке він побажає мені позичити, і не образити його другого вуха, яке він зберігає для себе.

– Чорнило обпалює мені пальці – мені так і кортить спробувати – але якщо я напишу – вийде гірше – воно спалить (боюсь я) папір.

– Ні; – не смію. —

Але якщо ви побажаєте дізнатись, яким чином абатиса Андуйєтська і одна послушниця її монастиря впоралися з цим утрудненням (але тільки спершу побажайте мені всілякого успіху), – я розповім вам це без щонайменшого вагання.

Абатисі Андуйєтській, монастир якої, як ви побачите на одній із великих мап французьких провінцій, що нині видаються в Парижі, розташований у горах, які відділяють Бургундію від Савойї, – абатисі Андуйєтській погрожував анкілоз – інакше нерухомість суглобів (суглобова волога її коліна затверділа від тривалих утрень); вона перепробувала всі ліки – спочатку молитви та молебні – потім звернення до всіх святих без розбору – потім до кожного святого окремо, у якого бували коли-небудь до неї задерев’янілі ноги. – Прикладала до хворого місця всі мощі, які були в монастирі, переважно ж гомілкову кістку чоловіка з Лістри, [347]що не володав ногами від самого народження, – загортала ногу в своє покривало, лягаючи в ліжко, – клала на неї хрестоподібно свої чотки, – потім, закликаючи на допомогу мирську руку, змащувала суглоб рослинними оліями та топленим жиром тварин, лікувала його пом’якшувальними та розсмоктуючими примочками – припарками з алтея, мальви, дикої лободи, білих лілій і божої травички – застосовувала дрова або, вірніше, їх дим, тримаючи на колінах свій нарамник, – декоктами з петрових батогів, настурції, кербеля, жабриці та ложечниці, – але оскільки жоден із названих засобів не допомагає, вирішила насамкінець випробувати гарячі води Бурбона. – І ось, виклопотавши заздалегідь дозвіл генерального візитатора на лікування недуги, – вона розпорядилася, щоб усе було приготовано для поїздки. Одна монастирська послушниця років сімнадцяти, в якої на середньому пальці утворилася нігтьоїда від постійного занурення його в припарки та примочки, такою мірою прихилила до себе абатису, що, усунувши стару подагричну черницю, яку гарячі води Бурбона, ймовірно, поставили б на ноги, вона вибрала собі в супутниці Маргариту, юну послушницю.