Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Абатиса. Bou – bou – bou – bou – bou – bou —

Маргарита. – gre, – gre, – gre, – gre, – gre, – gre.

– Хутчіше! – крикнула Маргарита.

– Fou, – fou, – fou, – fou, – fou, – fou, – fou, – fou, – fou.

– Ще хутчіше! – крикнула Маргарита.

– Bou, – bou, – bou, – bou, – bou, – bou, – bou, – bou, – bou.

– Ще хутчіше! – Господи помилуй! – сказала абатиса. – Вони нас не розуміють! – вигукнула Маргарита. – Зате диявол розуміє, – сказала абатиса Андуйєтська.

Який величезний простір я проїхав! – на скільки градусів наблизився до теплого сонця і скільки красивих привітних міст побачив у той час, як ви, мадам, читали цю історію і роздумували над нею! Я побував у Фонтенбло, в Сансі, в Жуаньї, в Оксері, в Діжоні, столиці Бургундії, в Шелоні, в Маконі, столиці Маконії, і ще в двох десятках міст, розташованих на шляху в Ліон, – і тепер, коли я їх минув, я можу сказати вам про них стільки ж, як про міста на місяці. Нічого не поробиш: розділ цей (а можливо, і наступний) треба вважати абсолютно пропащим. —

– Отака дивна історія, Трістраме!

– На жаль, мадам! Коли б я мав справу з яким-небудь меланхолійним повчанням про хрест – про миролюбність лагідності або про відраду упокорювання – я б не відчував скрути; чи якби я задумав написати про такі чисті абстрактності, як мудрість, святість і споглядання, якими духу людському (після відділення від тіла) належить живитися повіки вічні, – ви б залишилися цілком задоволені. – Я б хотів, щоб розділ цей зовсім не був написаний; але оскільки я ніколи нічого не викреслюю, спробуємо яким-небудь пристойним способом негайно викинути його з голови.

– Передайте мені, будь ласка, мій безглуздий ковпак; боюся, ви на нім сидите, мадам, – він у вас під подушкою – я хочу його надіти. —

Боже мій! таж він уже півгодини у вас на голові. – Так нехай він там і залишиться разом з

А тепер, мадам, ми можемо, сподіваюся, потихеньку продовжувати наш шлях.

– Усе, що вам слід сказати про Фонтенбло (у разі якщо вас запитають), це те, що він розташований миль за сорок (майже просто на південь) від Парижа, посеред великого лісу. – Що в нім є деяка велич – що раз на два або три роки туди наїжджає король із усім своїм двором, щоб розважитися полюванням, – і що протягом цього мисливського карнавалу будь-який світський англійський джентльмен (не виключаючи і вас) може розраховувати, що йому нададуть там коня для участі в полюванні, проте з умовою не обскакувати короля. —

Про це, одначе, вам нікому не слід голосно говорити з двох причин.

По-перше, тому, що тоді важче буде дістати згаданих коней, і

по-друге, тому, що тут немає ні слова правди. – Allons! [349]

Що стосується Санса – те ви можете покінчити з ним однією фразою – «Це архієпископська резиденція».

– А щодо Луаньї – то, я гадаю, чим менше ви про нього скажете, тим краще.

Але про Оксер – я б міг говорити без кінця; річ у тім, що під час мого великого турне по Європі, коли батько мій (що нікому не бажав мене довірити) супроводжував мене сам, з дядьком Тобі, Трімом, Обадією і більшою частиною нашої родини, за винятком матері, яка, задавшись думкою зв’язати батькові пару вовняних шароварів – (річ звичайнісінька) – і не бажаючи відриватися від початої роботи, залишилась удома, в Шенді-холі, дивитися за господарством в нашу відсутність; – під час цього великого турне, повторюю, батько затримав нас на два дні в Оксері, а оскільки розшуки його завжди були такі, що пожива для них знайшлася б і в пустелі, – він залишив мені досить матеріалу, щоб поговорити про Оксер. Словом, хоч куди б приїжджав батько, – і це позначилося в тодішній нашій подорожі після Франції та Італії більше, ніж в інші періоди його життя, – шляхи його на вигляд настільки пролягали осторонь од тих, по яких рухались усі інші мандрівники до нього, – він бачив королів, двори та шовки всіх кольорів у такому незвичайному світлі – його зауваження та міркування про характер, устої та звичаї країн, по яких ми проїжджали, є настільки протилежні до враження і думок усіх інших смертних, особливо ж дядька Тобі й Тріма – (не кажучи вже про мене) – і на довершення всього – події та утруднення, з якими постійно ми зустрічались і в які постійно потрапляли по милості його теорій і його впертості, – були такими безглуздими, недоладними і трагікомічними – а все в цілому малювалось у відтінках і тонах, настільки відмінних од будь-якого ким-небудь здійсненого турне по Європі, – що коли ця подорож не читатиметься і не перечитуватиметься всіма мандрівниками і читачами подорожей до закінчення подорожей – або, що зводиться до того ж, – доти, поки світ не ухвалить нарешті рішення угамуватись і не рушати з місця, – то, зважусь я стверджувати, провина падає на мене і тільки на мене. —