Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Сотня фунтів на рік або близько того – ось усе, чого я бажаю, – необхідність платити податок із більшої суми мене зовсім не спокушає.

Для тих, хто в цьому розбирається та називає прикрі обставини прикрими обставинами, нічого не може бути прикрішого, як провести кращу частину дня в Ліоні, найбагатшому та найквітучішому місті Франції, наповненому залишками античності, – і не бути в змозі його оглянути. Зустріти яку-небудь перешкоду, звичайно, прикро; але коли цією перешкодою буває досада – виходить те, що філософія справедливо називає

Я випив дві чашки кави на молоці (що, доречно зауважити, дуже корисно для сухотних, але молоко і каву треба варити разом – інакше буде тільки кава з молоком) – і позаяк було не більше восьмої ранку, а бот відходив опівдні, я мав час так упитися очима в Ліон, що згодом виснажив терпіння всіх моїх друзів розповідями про нього. – Я піду в собор, – сказав я, заглянувши у свій список, – і огляну в першу чергу чудовий механізм межового годинника роботи Ліппія з Базеля. —

Проте менш за все на світі я тямлю в механіці – у мене немає до неї ні здібностей, ні смаку, ні схильності – мозок мій настільки непридатний до розуміння таких речей, що – оголошую це привселюдно – я досі не в змозі зрозуміти пристрій білячої клітки або звичайного точильного колеса, хоча багато годин мого життя поглядав із шанобливою увагою на першу – і простояв з істинно християнським терпінням біля другого. —

– Піду подивитися дивовижний механізм цього межового годинника, – сказав я, – ось перше, що я зроблю, а потім відвідаю Велику бібліотеку єзуїтів і попрошу, щоб мені показали, якщо це можливо, тридцятитомну загальну історію Китаю, написану (не по-татарськи, а) по-китайськи і, на додаток, китайськими літерами.

У китайській мові я тямлю не більше, ніж у годинниковому механізмі Ліппія; чому ці дві речі проштовхнулися на перше місце мого списку – надаю аматорам розгадувати цю загадку Природи. Признатися, вона змахує на каприз її світлості, і для тих, хто її доглядає, ще важливіше, ніж для мене, проникнути в таємниці її чудасій.

– Коли ці пам’ятки будуть оглянуті, – сказав я, звертаючись наполовину до мого valet de place, [354]що стояв за мною, – не погано б нам сходити в церкву Святого Іринея і оглянути стовп, до якого прив’язаний був Христос, – а після цього будинок, де жив Понтій Пілат. – Це не тут, а в сусідньому місті, – сказав valet de place, – у В’єнні. – Дуже радий, – сказав я, зірвавшись зі стільця і роблячи по кімнаті кроки вдвічі більші звичайних, – тим скоріше я потраплю до гробниці двох коханців.

Що було причиною мого руху та чому я заходив таким широким кроком, вимовляючи наведені слова, – я міг би і це питання надати рішенню цікавих, але оскільки тут не замішані ніякі годинникові механізми – читач не зазнає збитку, якщо я сам усе поясню.

О, є солодка пора в житті людини, коли (через те, що мозок іще ніжний, волокнистий і більше схожий на кашку, ніж на що-небудь інше) – належить читати історію двох пристрасних коханців, розлучених жорстокими батьками і ще жорстокішою долею, —

обоє не відають, хто в який бік пішло.

Амандуса взято в полон турками і відвезено до двору марокканського імператора, де марокканська принцеса, що закохалася в нього, мучить його двадцять років у в’язниці за любов до Аманди. —

Вона (Аманда) весь цей час мандрує боса, з розпущеними косами по горах і кручах, розшукуючи Амандуса. – Амандусе! Амандусе! – наповнює вона повітря над пагорбами та долинами його ім’ям —

Амандусе! Амандусе!

сідаючи (нещасна!) біля воріт кожного міста й містечка. – Чи не зустрічав хто Амандуса? – чи не входив сюди мій Амандус? – доки нарешті, – після довгих, довгих, довгих поневірянь по світу – одного разу вночі несподіваний випадок приводить обох в один і той же час – хоча і різними дорогами – до брами Ліона, їх рідного міста. Голосно вигукнувши добре знайомими одне одному голосами:

Амандусе, чи живий – Моя Амандо, чи жива – ти ще?

вони кидаються одне до одного в обійми, і обоє падають мертвими від радості. —

Є чарівна пора в житті кожного чуйного смертного, коли така історія дає більше поживи мозку, ніж усі уламки, залишки та недоїдки античності, якими тільки можуть пригостити його мандрівники.