Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Завтра я докінчу огляд цих поважних панів, – сказав батько, коли ми переходили площу. – А в цей час, брате Шенді, – сказав дядько Тобі, – ми з капралом піднімемося на міський вал.

– Такої плутанини у мене ніколи ще не виходило. – Адже в останньому розділі, принаймні, оскільки він провів мене через Оксер, я зробив дві різні подорожі одночасно і одним і тим же помахом пера – причому в тій подорожі, яку я пишу зараз, я зовсім поїхав з Оксера, а в тій, яку напишу пізніше, я тільки наполовину з нього виїхав. – Кожній речі доступна тільки певна міра досконалості; переставши з цим рахуватись, я поставив себе в таке становище, в якому ніколи ще не перебував жоден мандрівник до мене: адже зараз я переходжу з батьком і дядьком Тобі ринкову площу в Оксері, повертаючись із абатства в готель пообідати, – і в цю ж саму хвилину входжу в Ліон із каретою, що розбилася на тисячу шматків, – а крім того, в цей же час я сиджу в красивому павільйоні, побудованому Принджелло [351]на берегах Гаронни, наданому мені мсьє Слиньяком, [352]оспівуючи усі ці події.

– Дозвольте мені зібратися з думками і продовжити мій шлях. —

– Я цьому рад, – сказав я, подумки зробивши підрахунок, коли входив у Ліон, – уламки карети були абияк звалені разом із усіма моїми пожитками у віз, який повільно тягнувся попереду мене, – я щиро радий, – сказав я, – що вона розбилася вщент, бо тепер я можу доїхати водою до самого Авіньйона і наблизитися таким чином на сто двадцять миль до мети моєї подорожі, не витративши на дорогу і семи ліврів, – а звідти, – вів далі я, роблячи подальший підрахунок, – я можу найняти двійко мулів – або ослів, якщо побажаю, адже ніхто мене не знає, і проїхати рівнини Лангедока майже даром. – Завдяки цьому нещастю я збережу чотириста ліврів, які залишаться у мене в кишені, – а задоволення? – Задоволень я отримаю на вдвічі більшу суму. З якою швидкістю, – вів далі я, ляскаючи в долоні, – помчу я вниз по швидкій Роні, залишаючи Віваре праворуч і Дофіне ліворуч і ледве поглянувши на старовинні міста В’єнн, Валанс і Вів’є! Як яскраво розгориться мій світильник, коли я зірву на льоту рум’яне гроно з Ермітажу і Кот-Роті, [353]стрілою проносячись повз їх схили! і як освіжить мою кров вигляд прибережних романтичних замків, що наближаються та віддаляються, звідки колись куртуазні лицарі звільняли страждальниць, – і запаморочливе видовище скель, гір, водоспадів і всієї цієї хаотичності Природи з усіма її великими творами. —

У міру того як я заглиблювався в ці роздуми, карета моя, крах якої спочатку мені здався великим лихом, помалу втрачала в моїх очах свої достоїнства, свіжі її фарби зблякнули – позолота потьмяніла, й уся вона уявилася мені такою убогою – такою жалюгідною! – такою непоказною! – словом, настільки гіршою за ридван абатиси Андуйєтської, – що я розкрив уже рот із наміром послати її до дідька – як раптом один меткий каретних справ майстер, жваво перейшовши вулицю, запитав, чи не накаже мсьє полагодити свою карету. – Ні, ні, – сказав я, заперечливо хитнувши головою. – Так, можливо, мсьє захоче її продати? – вів далі каретник. – Із превеликим задоволенням, – сказав я, – залізні частини коштують сорок ліврів – шибки стільки ж – а шкіру ви можете взяти на додачу дарма.

– Ця карета виявилася для мене просто золотим дном, – сказав я, – коли каретник відлічував мені гроші. – Така вже в мене манера вести господарство, принаймні відносно життєвих лих – я прагну витягнути хоч копійчаний (а все-таки!) прибуток із кожного з них, коли вони мене спостигають.

– Будь ласка, мила Дженні, розкажи за мене, як я поводився під час одного нещастя, найгнітючішого, яке могло статися зі мною – чоловіком, що пишається, як і личить, своєю чоловічою силою. —

– Цього досить, – сказала ти, підходячи до мене впритул, коли я стояв зі своїми підв’язками в руці, роздумуючи про те, чого не сталося . – Цього досить, Трістраме, і я задоволена, – сказала ти, прошепотівши мені на вухо * * * * * * * * * * * * * * *. – Інший би чоловік на моєму місці крізь землю провалився. —

– З усього на світі можна отримати яку-небудь вигоду, – сказав я.

– Поїду в Уельс місяця на півтора і там питиму козине молоко – ця подія додасть мені сім років життя. – Ось чому я не можу собі пробачити, що стільки лаяв Фортуну за безліч дрібних прикростей, якими вона мене переслідувала все життя подібно до злої принцеси, як я її називав. Справді, якщо в мене є за що на неї гніватися, так тільки за те, що вона не посилала мені важких нещасть, – два десятки ґрунтовних важких ударів були б для мене однаково що хороша пенсія.