Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Під дією двох останніх ударів погонича мули продовжували спокійно та сумлінно посуватися в гору, поки не здолали половини її; як раптом старший із них, хитрий і тямущий старий біс, скосивши очі на повороті дороги і помітивши, що ззаду немає погонича —

«Присягаюся наростом під моїм копитом! – сказав він, вилаявшись, – далі я не піду». – «А якщо я зроблю ще хоч крок, – відповів другий, – нехай мою шкіру здеруть на барабан». —

Умовившись таким чином, вони зупинилися. —

– Ідіть уперед, гей ви! – сказала абатиса.

– Вйо – вйо – вйо, – кричала Маргарита.

Пш – пш – и – пш – и – ш, – пшикала абатиса.

– В’ю-у-у – в’ю-у-у, – в’юкала Маргарита, склавши колечком свої пухкі губи майже як для свисту.

Туп-туп-туп, – стукала абатиса Андуйєтська кінцем своєї палиці із золотим набалдашником об дно ридвана. —

– Старий мул пустив…

– Ми загинули, кінець нам, дитя моє, – сказала абатиса, – ми простоїмо тут усю ніч – нас пограбують – нас зґвалтують. —

– Нас зґвалтують, – сказала Маргарита, – як Бог святий, зґвалтують.

– Sancta Marіa! – заволала абатиса (забувши додати О! ), – навіщо я дала захопити себе цьому проклятому суглобу? Навіщо покинула монастир Андуйєтський? Навіщо не дозволила ти служниці твоїй зійти в могилу неспаплюженою?

– О палець! палець! – вигукнула послушниця, спалахнувши при слові служниця ; – чом би мені не сунути його туди або сюди, куди завгодно, аби лише не в цю тіснину?

– Тіснину? – сказала абатиса.

– Тіснину, – відповіла послушниця; страх помутив у них розум – одна не розуміла, що вона говорить, – а друга – що вона відповідає.

– О моє дівоцтво! дівоцтво! – вигукнула абатиса.

– оцтво! – оцтво! – повторювала, схлипуючи, послушниця.

– Дорога матушко, – мовила послушниця, опам’ятовуючись трохи, – існують два вірні слова, які, мені казали, можуть змусити будь-якого коня, осла або мула зійти на гору, хоче він чи не хоче; – хоч який би він був упертий чи зловмисний, але, почувши ці слова, він зараз же послухається. – Значить, це магічні слова! – вигукнула абатиса, у нестямі від жаху. – Ні! – спокійно заперечила Маргарита, – але вони грішні. – Які це слова? – запитала абатиса, перериваючи її. – Вони вкрай грішні, – відповіла Маргарита, – вимовити їх смертний гріх – і якщо нас зґвалтують і ми помремо, не отримавши за них відпущення, ми обидві будемо в… – Але мені-то все-таки ти можеш їх назвати? – запитала абатиса Андуйєтська. – Їх зовсім не можна назвати, дорога матінка, – сказала послушниця, – кров з усього тіла кинеться в обличчя. – Але ти можеш шепнути їх мені на вухо, – сказала абатиса.

Боже! Невже не знайшлося в тебе жодного ангела-охоронця, якого ти міг би послати в корчомку біля підніжжя гори? не знайшлося жодного підвідомчого благородного та доброзичливого духа – не знайшлося в природі такої сили, яка, проникнувши своїм напутнім трепетом у жили, в серце погонича, пробудила б його і відвела з пиятики? – не знайшлося солодкої музики, яка оживила б у його душі світлий образ абатиси й Маргарити з їх чорними чотками?

Пробудися! Пробудися! – але, на жаль! уже пізно – жахливі слова вимовляються в цю саму хвилину. —

– Але як їх вимовити? – Ви, що умієте сказати все на світі, не оскверняючи вуст своїх, – наставте мене – вкажіть мені шлях. —

– Усі гріхи без вилучення, – сказала абатиса, яку тяжке їх становище перетворило на казуїста, – визнаються духівником нашого монастиря або гріхами смертними, або гріхами простимими; іншого ділення не існує. А оскільки гріх простимий є якнайлегшим і найменшим із гріхів, – то при діленні навпіл – однаково, чи скоєний він тільки наполовину, чи скоєний повністю спільно з іншою особою, – він настільки ослабляється, що зовсім перестає бути гріхом.

– Я не бачу ніякого гріха в тому, щоб сказати; bou, bou, bou, bou, bou хоч сто разів підряд; і немає нічого негожого в тому, щоб повторювати склад gre, gre, gre, gre, gre від утрені до вечерні. Ось чому, дорога дочко моя, – вела далі абатиса Андуйєтська, – я говоритиму bou, a ти говори gre; і позаяк у складі fou міститься не більше гріха, ніж в bou, – ти говори fou – а я засуджуватиму (як фа, соль, ля, ре, мі, до на наших навечірнях) із tre. [348]– І ось абатиса, задаючи тон, почала так:

Обидва мули відповіли на ці знайомі звуки помахом хвостів; але далі справа не пішла. – Помалу налагодиться, – сказала послушниця.