Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Я приступив до справи так. —

– Скажіть, будь ласка, сер, за яким законом чемності ви чините з беззахисним іноземцем якраз навпаки тому, як ви обходитеся в таких випадках з французами?

– Жодним чином, – сказав він.

– Пробачте, – сказав я, – адже ви почали, сер, з того, що розірвали мої штани, – а тепер робите замах на мою кишеню – тоді як – якби ви спочатку випорожнили мою кишеню, як ви чините з вашими співвітчизниками, – а потім залишили мене без штанів, – я був би нечемою, надумавшись скаржитися. —

Ваша поведінка —

– суперечить закону природи,

– суперечить розуму,

– суперечить Євангелію.

– Але вона не суперечить ось цьому, – сказав він, вручаючи мені друкарський аркуш.

Par le roі [360]

– Виразний вступ, – сказав я, – і почав читати далі – – – – – – – – —

– З усього цього виявляється, – сказав я, пробігши папір, – що коли мандрівник виїжджає з Парижа в поштовій кареті – він мусить у ній їхати до кінця днів своїх – або, принаймні, платити за неї. – Пробачте, – сказав посланець, – сенс цієї постанови той – що коли ви вирушаєте в дорогу з наміром рухатися поштою від Парижа до Авіньйона і далі, ви не можете міняти наміри або спосіб пересування, не заплативши спершу відкупникам на дві станції далі за ту, де вас охопить розкаяння. – Ґрунтується це, – вів далі він, – на тому, що державні прибутки не мають терпіти збиток від вашої непостійності. —

– О Боже! – вигукнув я, – якщо непостійність підлягає у Франції обкладенню – тоді нам нічого не залишається, як укласти якнайкраще мир. —

І мир між нами було укладено.

– Якщо ж це поганий мир – то нехай Трістрама Шенді, що заклав його наріжний камінь, – одного тільки Трістрама Шенді – буде за нього повішено.

Хоча я, по совісті, сказав посильному достатньо приємних речей за його шість ліврів чотири су, я все ж вирішив включити його здирство в мої дорожні нотатки, перш ніж зійти з місця; з цим наміром я поліз за ними до кишені каптана – (нехай це, доречно зауважити, послужить майбутнім мандрівникам уроком і змусить їх обходитися трохи бережніше зі своїми нотатками) – але мої нотатки було вкрадено. – Ніколи жалюгідний мандрівник не здіймав такого галасу і ґвалту з приводу своїх нотаток, який здійняв я.

– Небо! земля! море! вогонь! – волав я, закликаючи собі на допомогу все на світі, крім того, що мені слід було б закликати. – Мої нотатки вкрадено! – що я робитиму? – Пане посильний! заради Бога, чи не впустив я яких-небудь нотаток, коли стояв біля вас?

– Ви впустили чимало дуже дивних зауважень, – відповів він. – Бог з вами! – сказав я, – то було кілька зауважень, вартих не більше шести ліврів чотирьох су, – а я кажу про товсту пачку. – Він заперечливо похитав головою. – Мсьє ле Блан! Мадам ле Блан! Ви не бачили моїх паперів? – Гей, покоївко, біжіть нагору! Франсуа, рушайте за нею! -

– Я маю хай там що отримати мої нотатки. – То були, – кричав я, – кращі нотатки з усіх, коли-небудь зроблених, – наймудріші – найдотепніші. – Що я робитиму? – де мені їх шукати?

Санчо Панса, згубивши збрую свого осла, і той не оголошував повітря сумнішими криками.

Коли перше збудження вляглось і письмена мого мозку почали проступати трохи виразніше з плутанини, в яку привела їх ця купа прикрих пригод, – мене незабаром осяяла думка, що я залишив свої нотатки в ящику розбитої карети, – продавши карету, я продав разом з нею каретному майстрові також і свої нотатки.

Я залишаю тут порожнє місце, щоб читач міг заповнити його найулюбленішою своєю лайкою. – Слід сказати, що якщо я коли-небудь у своєму житті заповнював порожнечу повновагими лайками, то, думаю, це сталося саме тут. – * * *, – сказав я. – Отже, мої нотатки про Францію, в яких містилося стільки ж дотепності, скільки ситних харчів в яйці, і які коштували чотириста гіней так само вірно, як яйце коштує пенні, – я продав тутешньому каретнику – за чотири луїдори – та залишив йому на додачу (ах ти, Господи!) карету ціною в шість луїдорів. Добро б іще Додслі, Бекету або якому-небудь іншому продавцеві книжок, що заслуговує на довіру, який, віддаляючись від справ, потребував би карети або, починаючи справу, – потребував би моїх нотаток, а то й двох або трьох гіней, – я б ще міг це стерпіти, – але каретнику!.. – Ведіть мене до нього в цю ж хвилину, Франсуа, – сказав я. – Le valet de place надів капелюх і пішов уперед – я ж, знявши капелюх перед посланцем, пішов за ним.