Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Коли ми підійшли до будинку каретника, виявилось, що його будинок і крамниця на замку; було восьме вересня, Різдво Пресвятої Богородиці, Діви Марії. —

– Тантарра – ра – тан – тіві – усі пішли саджати травневе дерево [361]– пострибати – поскакати! – нікому не було ніякого діла ні до мене, ні до моїх нотаток: хочеш не хочеш довелось опуститися на лаву біля дверей і пофілософствувати про свою долю. Доля виявилася до мене милостивішою, ніж зазвичай: – не прочекав я і півгодини, як прийшла хазяйка, щоб зняти папільйотки, перш ніж іти на гуляння. —

Француженки, доречно зауважити, полюбляють травневі дерева à la folіe [362]– тобто не менше, ніж ранні меси. – Дайте їм тільки травневе дерево (однаково, в травні, в червні, в липні або у вересні – з порою року вони не рахуються) – і воно завжди матиме у них успіх – воно для них їжа, питво, прання, житло. – І коли б ми були, з дозволу ваших милостей, людьми настільки політичними, щоб посилати їм удосталь (бо лісів у Франції небагато) травневі дерева…

Француженки б їх саджали, а посадивши, пустилися б навколо них у танок (із французами за компанію) до нестями.

Дружина каретника повернулася додому, як я вам сказав, аби зняти папільйотки. – Присутність чоловіка зовсім не перешкоджає жіночому туалету – тому вона зірвала свій чіпець, щоб приступити до справи, ледве відчинивши двері; при цьому одна папільйотка впала на підлогу – я відразу ж упізнав свій почерк. —

– O, Seіgneur! [363]– вигукнув я, – всі мої нотатки у вас на голові, мадам! – J’en suіs bіen mortіfіée, [364]– сказала вона.

– «Добре ще, – подумав я, – що вони застрягли у волоссі, – бо, коли б забралися вони глибше, вони створили б такий розгардіяш у голові француженки – що краще б їй довіку ходити без завивки».

– Tenez, [365]– сказала вона – і, не з’ясовуючи собі природи моїх мук, почала знімати їх із локонів і з найсерйознішим виглядом – одна за одною – склала їх у мій капелюх – одна була скручена вподовж, інша впоперек. – Що робити! Коли я їх видам, – сказав я, —

– їм завдадуть гіршої перекрутки.

– А тепер до годинника Ліппія! – сказав я з виглядом людини, що позбулася всіх своїх утруднень, – тепер уже ніщо нам не перешкодить оглянути цей годинник, китайську історію і т. д. – Окрім часу, – сказав Франсуа, – тому що скоро одинадцята. – Отже, ми мусимо поспішити, – сказав я, попрямувавши у напрямку до собору.

Не можу, по совісті, сказати, щоб я відчув яке-небудь засмучення, коли один із молодших каноніків сказав мені, вийшовши із західних дверей собору, – що великий годинник Ліппія зовсім розладнався і не ходить уже декілька років. – Тим більше залишиться в мене часу, – подумав я, – на огляд китайської історії, і, крім того, я краще впораюся з описом годинника, що прийшов до занепаду, ніж я міг би це зробити, знайшовши його в квітучому стані. —

– І, не втрачаючи і хвилини, я помчав у колегію єзуїтів.

Проте з моїм наміром кинути погляд на історію Китаю, написану китайськими літерами, справа йшла так само, як з багатьма іншими задумами, що спокушають уяву тільки на відстані; у міру того як я наближався до своєї мети – кров в мені остигала – примха моя поступово втрачала всяку привабливість, аж поки нарешті зробилася мені до такої міри байдужою, що за виконання її я б не дав навіть вишневої кісточки. – По правді кажучи, часу залишалося дуже мало, а серце моє рвалося до гробниці коханців. – Дав би Бог, – сказав я, взявшись за дверний молоток, – аби ключ від бібліотеки було втрачено; вийшло, однак, не гірше.

Тому що в усіх єзуїтів приключилися кольки [366]– та такі, яких не запам’ятають найстаріші лікарі на світі.

Оскільки місце розташування гробниці коханців мені було відоме з такою точністю, мовби я двадцять років прожив у Ліоні, – а саме, я знав, що вона розташована зараз же праворуч за воротами, що ведуть у передмістя Вез, – то я відіслав Франсуа на бот, не бажаючи, щоб таке благоговійне почуття, що давно переповнювало мене, прорвалось у присутності свідка моєї слабкості. – У нестямі від захвату я рушив у напрямку до заповітного місця. – Коли я угледів ворота, що перегороджували шлях до гробниці, у мене дух захопило від хвилювання. —

– Ніжні, вірні серця! – вигукнув я, звертаючись до Амандуса й Аманди, – довго-довго я зволікав пролити ці сльози над вашою гробницею – йду – йду. —

Коли я прийшов, виявилось, що гробниці, яку я міг би окропити своїми сльозами, вже більше не існує.