Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Нам не вистачає кавалера, – сказала вона, – простягаючи вперед руки й немовби пропонуючи їх узяти. – Кавалер у вас буде, – сказав я, – беручи простягнуті руки.

Ах, Нанетто, якби тебе вирядити, як герцогиню!

– Але ця клята розпірка на твоїй спідниці!

Нанетта про неї не турбувалася.

– У нас нічого б не вийшло без вас, – сказала вона, – випускаючи з природженою чемністю одну мою руку і ведучи мене за другу.

Кульгавий підліток, якого Аполлон нагородив сопілкою і який за власним почином додав до неї тамбурин, сівши на пагорб, зіграв мелодійну прелюдію. —

– Підв’яжіть мені скоріше цей локон, – сказала Нанетта, сунувши мені в руку шнурочок. – Я відразу забув, що я іноземець. – Вузол розпустився, вся коса впала. – Ми наче сім років були знайомі.

Підліток ударив у тамбурин – потім заграв на сопілці, й ми пустилися в танок – «чорт би забрав цю розпірку!»

Сестра підлітка, що з неба викрала свій голос, заспівала, чергуючись із братом, – то була гасконська танкова пісня:

Дівчата підхопили в унісон, а хлопці на октаву нижче. —

Я дав би крону за те, щоб вона була зашита, – Нанетта не дала б і одного су. – Vіva la joіa! – було на губах у неї. – Vіva la joіa! – було в її очах. Іскра дружелюбності миттєво перетнула простір, що розділяв нас. – Якою вона здавалася милою! – Чому я не можу жити і закінчити дні свої таким чином? О праведний подавцю наших радощів і прикростей, – вигукнув я, – чому не можна тут розташуватися в лоні Достатку – танцювати, співати, творити молитви та піднятися на небеса з цією темноволосою дівчиною? – Вередливо схиливши голову до плеча, вона завзято танцювала. – Настала пора танцювати, – сказав я; і ось, міняючи ввесь час дам і музику, я протанцював від Люнеля до Монпельє, – а звідти до Безьє і Песна. – Я протанцював через Нарбонну, Каркасон і Кастельнодарі, поки не домчався до павільйону Пердрильо, де, діставши розлінований папір, аби без усяких відступів і вставних речень перейти просто до любовних пригод дядька Тобі, —

я почав так —

Але полегесеньку – бо на цих веселих рівнинах, де в цю мить усяка плоть кинулася з флейтами, скрипками і танцями на збір винограду і де на кожному кроці розум буває збитий з пантелику уявою, нехай лишень спробує, незважаючи на все, що було сказано про прямі лінії у різних місцях моєї книги, – нехай лишень спробує кращий розсаджувач капусти, який коли-небудь існував, однаково, чи саджає він назад чи вперед, це становить мало різниці в рахунку (виключаючи те, що в одному разі йому доведеться нести більше відповідальності, ніж в іншому), – нехай лишень він спробує рухатися холоднокровно, обачно та канонічно, саджаючи свою капусту одну за одною по прямих лініях і на стоїчних відстанях, особливо коли діри на спідницях не зашиті, – не розчепірюючись на кожному кроці і не ухиляючись незаконним чином убік. – В Гренландії, у Фінляндії і в деяких інших добре мені відомих країнах – це, мабуть, можливо, —

Але під цим ясним небом, у країні фантазії та потовиділення, де кожна думка, зв’язна і незв’язна, отримує вихід, – у цій країні, дорогий мій Євгенію, – в цій родючій країні рицарських подвигів і романів, де я нині сиджу, розгвинчуючи свою чорнильницю, щоб приступити до опису любовних пригод дядька Тобі, тоді як з вікна моєї робочої кімнати відкривається широкий краєвид на всі закрути шляхів Юлії, що блукала у пошуках за своїм Дієго, – якщо ти не прийдеш і не візьмеш мене за руку…

У який твір обіцяє все це вилитися!

Одначе, почнімо.

У любові так само, як і в рогоносінні.

– Але ось я збираюся почати нову книгу, а на думці в мене давно вже одна річ, якою я хочу поділитися з читачами, і якщо не поділюся зараз, то, можливо, в моєму житті більше не випаде нагоди це зробити (тоді як моє порівняння можна буде розвинути в будь-яку годину дня). – Хвилиночку затримавшись, я почну абсолютно серйозно.

Річ ось яка.

Я переконаний, що з усіх різних способів починати книгу, які нині у вжитку в літературному світі, мій спосіб найкращий, – я впевнений також, що він і найблагочестивіший – адже я починаю з того, що пишу першу фразу, – а відносно другої цілком покладаюся на Господа Бога.

Письменники назавжди б вилікувалися від звички відчиняти з шумом і тріском двері на вулицю і скликати своїх сусідів, приятелів і рідних, у згоді з чортом і всіма його чортенятами, озброєними молотками та іншим знаряддям, якби тільки вони постежили, як у мене одна фраза йде за одною і як план випливає з цілого.