Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Нічого б я не пожалів, аби почути в цю хвилину дядькове Ліллібуллеро!

Не важливо, як і в яких почуттях, – але я мчав щодуху від гробниці коханців – або, вірніше, не від неї (тому що такої гробниці не існувало) – і ледве-ледве встиг на бот; – не відпливли ми й на сотню ярдів, як Рона і Сена з’єднались і весело понесли мене вниз за течією.

Але я вже описав цю подорож по Роні, перш ніж здійснив її. —

– Ось я і в Авіньйоні. – І позаяк тут нічого дивитись, окрім старого будинку, в якому жив герцог Ормондський і ні для чого зупинятися (хіба тільки для коротенького зауваження про це місто), то ви через три хвилини побачите, як я переїжджаю через міст на мулові в товаристві Франсуа, що їде верхи на коні з моєю дорожньою сумкою за сідлом, тоді як хазяїн обох тварин крокує по дорозі перед нами з довгою рушницею на плечі та шпагою під пахвою, з побоювання, як би ми ненароком не втекли разом із його худобиною. Якби ви бачили мої штани, коли я в’їжджав у Авіньйон, – хоча, мені здається, на них цікавіше було поглянути, коли я заносив ногу в стремено, – ви б визнали обережність цілком доречною; у вас духу не вистачило б розсердитися; що стосується мене, то я ні крапельки не був скривджений і навіть вирішив після закінчення подорожі подарувати йому ці штани, що змусили його озброїтися з голови до п’ят.

Перш ніж їхати далі, дайте мені розв’язатися з моїм зауваженням про Авіньйон, яке зводиться до того, що я вважаю несправедливим, коли ви, тому тільки, що у вас випадково звіяло з голови капелюх при вступі вашому в Авіньйон, – вважаєте, що маєте право стверджувати, ніби «Авіньйон більше за всі міста Франції потерпає від сильних вітрів», з цієї причини я не надавав особливого значення прикрій події, поки не розпитав хазяїна готелю, і, лише дізнавшись від нього, що так воно і є, – і почувши, крім того, що авіньйонські вітри ввійшли до приказки в довколишніх місцях, – записав це сам, просто для того, щоб запитати в ученого, яка тому може бути причина. – Наслідок я сам побачив – бо всі тут герцоги, маркізи і графи – навряд чи знайдеться хоч один барон в усьому Авіньйоні – так що майже немає можливості з ними поговорити у вітряний день.

– Послухай, приятелю, – сказав я, – потримай хвилиночку мого мула, – тому що мені потрібно було зняти чобіт, що натирав мені п’яту. – Чоловік, до якого я звернувся, стояв без усякого діла біля дверей готелю, і я, уявивши, що він виконує які-небудь обов’язки по будинку або стайні, сунув йому повід, а сам зайнявся своїм чоботом. – Покінчивши з ним, я обернувся, щоб узяти мула у незнайомця та подякувати йому.

– Але Monsіeur le Marquіs [367]тим часом увійшов до будинку.

Я міг тепер проїхати верхи на мулові ввесь південь Франції від берегів Рони до берегів Гаронни, не кваплячись – зовсім не кваплячись, – бо залишив Смерть, – ти, Господи, села – (і тільки ти!) – як далеко позаду. – «За багатьма я рухалася по Франції, – сказала вона, – але так відчайдушно гнатися мені ще не доводилося». – Проте вона, як і раніше, за мною йшла, – і я, як і раніше, втікав од неї – але втікав весело – як і раніше, вона мене переслідувала, – але, як мисливець, що зневірився спіймати свою здобич, – кожен крок, на який вона відставала, пом’якшував її суворі риси. – Навіщо ж мені було втікати від неї стрімголов?

Ось чому, незважаючи на все, що мені наговорив посланець поштової контори, я ще раз змінив спосіб пересування і після квапливої та метушливої їзди тішив тепер свою фантазію думками про мула і про те, як я проїдуся по багатих рівнинах Лангедока на його спині, пустивши його найповільнішим кроком.

Немає нічого приємнішого для мандрівника – і нічого жахливішого для тих, що описують подорож, ніж велика багата рівнина, особливо коли не видно на ній ні великих річок, ні мостів, нічого, окрім одноманітної картини достатку; адже сказавши вам одного дня, що вона чудова! чи чарівна! (як випаде) – що ґрунт тут плодоносний, а природа марнує всі свої дари і т. д., вони не знають, що їм далі робити з великою рівниною, яка залишилась у них на руках, – і годиться хіба тільки для того, щоб привести їх в яке-небудь місто, теж, можливо, ні для чого більше не придатне, як тільки вивести їх на сусідню рівнину і так далі.

– Жахливе заняття! Судіть самі, чи краще мені вдалось упоратися з моїми рівнинами.

Не зробив я і два з половиною льє, як чоловік із рушницею почав оглядати її замок.