Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– «І не п’єте нічого? – нічого, крім води?»

– Бурхлива стихія! Варто тобі підступити до шлюзів мозку – дивись, як вони відкриваються перед тобою! —

Ось припливає Допитливість , знаками запрошуючи своїх подруг іти за нею, – вони пірнають у саму середину потоку. —

Фантазія сидить у задумі на березі та, стежачи поглядом за течією, перетворює соломинки і тростинки на щогли і бушприти. – А Хіть , підтримуючи однією рукою підібрану по коліна сукню, ловить їх другою, коли вони пропливають мимо. —

О люди, що п’ють тільки воду! Невже за допомогою цієї оманливої рідини ви так часто управляли світом, вертячи його, як млинове коло, – перемелюючи фізіономії слабких – стираючи на порошок їх ребра – розквашуючи їм носи – і навіть іноді міняючи форму та обличчя природи. —

– На вашому місці, Євгенію, – сказав Йорик, – я б пив більше води. – І я на вашому місці, Йорику, – відповів Євгеній, – робив би те ж саме.

Це показує, що обоє вони читали Лонгина. – Щодо мене, то я вирішив ніколи в житті не читати ніяких книг, окрім моїх власних.

Я бажав би, щоб дядько Тобі пив тільки воду; тоді б ясно було, чому вдова Водмен, ледве тільки побачивши його, відчула, як щось у ній ворухнулося на його користь! – Щось! – щось.

– Щось, можливо, більше, ніж дружба, – менше, ніж любов, – щось – (однаково що – однаково де). – Я б не дав і волоска з хвоста мого мула, який мені довелося б вирвати самому (а їх у нього небагато залишилось, і він, розбійник, до того ж іще з норовом), за те, щоб ваші милості відкрили мені цю таємницю. —

Але річ у тому, що дядько Тобі не був із числа людей, що п’ють тільки воду; він не пив води ні в чистому, ні в змішаному вигляді, ніяк і ніде, хіба тільки випадково на якому-небудь аванпості, де не можна було дістати нічого кращого, – або під час свого лікування, коли хірург йому сказав, що вода розтягуватиме м’язові волокна і це прискорить їх зрощення, – дядько Тобі пив тоді воду заради спокою.

Одначе всім відомо, що дії без причини в природі не буває, й усі знають також, що дядько Тобі не був ні ткачем: – ні садівником – ні борцем, – хіба тільки ви неодмінно побажаєте віднести його до останніх як капітана, – але ж він був усього тільки піхотний капітан – і, крім того, все це тримається на двозначності. – Нам нічого не залишається, як припустити, що нога дядька Тобі – але таке припущення допомогло б нам тільки у тому разі, якби слабкість її виникала від якої-небудь хвороби в ступні , – тоді як нога дядька не всихала ні від якого ушкодження ступні – бо вона і взагалі не була всохлою. Вона тільки трохи задерев’яніла й погано слухалася від цілковитої нерухомості протягом трьох років, коли дядько лежав у ліжку в мого батька у Лондоні; але вона була повна і мускулиста і в усіх інших відношеннях така ж міцна й багатообіцяюча, як і друга його нога.

Зовсім я не пам’ятаю випадку з літературної своєї практики, коли я так утруднювався б звести кінці з кінцями і підігнати розділ, який я писав, до розділу, що йде за ним, як ось зараз; можна подумати, ніби мені подобається створювати собі такі утруднення єдино для того, щоб винаходити нові способи з них вивертатися.

– Необачна ти людина! Хіба мало тобі турбот і печалей, які й без того обсідають тебе зусібіч як письменника та людину, – хіба їх мало тобі, Трістраме, що ти неодмінно хочеш іще більше заплутатися?

Хіба не досить тобі того, що ти кругом у боргах, що десять возів твого п’ятого і шостого тому досі ще – досі ще не розпродано і що ти виснажив майже усю свою дотепність, придумуючи, як їх збути з рук?

Хіба не мучить тебе до цього часу клята астма, схоплена тобою під час катання на ковзанах проти вітру у Фландрії? і хіба всього два місяці тому не порвав ти собі судину в легенях, вибухнувши реготом, коли побачив кардинала, що мочився, як простій півчий (обома руками), внаслідок чого за дві години втратив дві кварти крові; й якби ти втратив іще стільки, хіба панове медики не сказали тобі – що це становило б цілий галон. —

Але заради Бога, не говорімо про кварти й галони – а просуньмо нашу історію просто вперед; вона така делікатна й заплутана, що навряд чи витримає перестановку навіть однієї коми; не знаю, як це вийшло, але ви мене заштовхнули в саму її середину. —

– Будь ласка, обережніше.

Дядько Тобі й капрал із такою поспішністю і в такій поквапливості помчали з Лондона в село, щоб вступити у володіння клаптиком землі, про який ми стільки разів уже говорили, і відкрити свою кампанію не пізніше інших союзників, що забули взяти з собою одну з найнеобхідніших речей свого господарства; то не був саперний заступ, або кирка, або лопата. —