Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Віз попереду коня, – відповів батько. —

– Що ж йому робити в такому становищі? – вигукнув дядько Тобі.

– Нічого іншого, – відповів батько, – як тільки впрягтися в нього – або залишити його у спокої.

Тим часом вдова Водмен, як я вам вже сказав, не побажала зробити ні того, ні іншого.

Вона трималась, одначе, напоготові в повному бойовому озброєнні, вичікуючи подій.

Парки, що поза сумнівом передбачали всю цю любовну історію вдови Водмен і дядька Тобі, протягнули з самого створення матерії та руху (притому з більшою чемністю, ніж їм властиво буває зазвичай у цих справах) такий ланцюг причин і дій, тісно між собою пов’язаних, що навряд чи у дядька Тобі була можливість оселитися в якому-небудь іншому будинку або володіти яким-небудь іншим садом у християнському світі, окрім тих будинку й саду, які прилягали до будинку і саду місіс Водмен. Це сусідство, разом із перевагою густої альтанки в саду місіс Водмен, влаштованої біля живоплоту дядька Тобі, надавало до послуг вдови все, що було треба для її любовної стратегії: вона могла спостерігати маневри дядька Тобі, а також бути присутньою на його військових радах; до того ж дядько, в простоті сердечній, дозволив капралові, якого просила про це Бригітта, з’єднати їх володіння вербовою хвірткою, щоб було більше простору для прогулянок удови, і це дало їй можливість довести свої апроші до самих дверей вартівні, й навіть іноді, на знак вдячності, здійснювати атаки та намагатися висадити в повітря дядька Тобі в цій самій його вартівні.

Сумна це істина – але повсякденні спостереження свідчать, що людину можна, як свічку, запалювати з двох кінців – аби ґніт достатньо виходив назовні; якщо цього немає – нічого у нас не вийде; якщо ж ґніту вдосталь – але ми запалюємо його знизу, то, на лихо, полум’я в цьому разі зазвичай само себе гасить – і знову нічого не вийде.

Про себе ж скажу, що, якби завжди було в моїй владі призначати, з якого кінця я хочу бути запаленим, – бо для мене нестерпна думка спалахнути по-скотинячому, – я б примушував хазяйку постійно запалювати мене згори; адже тоді я б пристойно згорів до розетки, тобто від голови до серця, від серця до печінки, від печінки до шлунка і так далі, по венах і артеріях брижі, через усі закрути й бічні прикріплення кишок і їх оболонок, до сліпої кишки. —

– Прошу вас, лікарю Слоп, – сказав дядько Тобі, перебиваючи лікаря, коли той згадав сліпу кишку в розмові з моїм батьком того вечора, як моя мати народила мене, – прошу вас, – сказав дядько Тобі, – поясніть мені, що таке сліпа кишка; хоч я вже старий, а, признатися, до цього дня не знаю, де вона розташована.

– Сліпа кишка , – відповів лікар Слоп, – розташована між клубовою кісткою і ободовою кишкою . —

– У чоловіка? – запитав батько.

– У тому ж самому місці, – вигукнув лікар Слоп, – вона розташована й у жінки. —

– Цього я не знав, – сказав батько.

– І ось, аби діяти напевно, місіс Водмен вирішила запалити дядька Тобі не з одного якого-небудь кінця, а, по можливості, з обох кінців одразу, як палить свою свічку марнотратник.

Якби навіть місіс Водмен сім років підряд нишпорила за допомогою Бригітти по всіх звалищах військового спорядження, як піхотного, так і кавалерійського, від великого венеціанського арсеналу до лондонського Тауера, вона б не знайшла там жодного щита чи мантелета , що так добре підходило для її цілей, як той, що сам дядько Тобі дав їй у руки, піклуючись про свої зручності.

Здається, я вам не говорив, – втім, не пам’ятаю – можливо, і говорив – але однаково: є речі, які краще переказати, ніж сперечатися через них, – що кожного разу, коли капрал працював над спорудженням міста або фортеці під час їх кампаній, першою турботою дядька Тобі було мати на внутрішній стіні своєї будки, ліворуч од себе, план цього міста, приколений згори двома або трьома шпильками, знизу ж нічим не прикріплений, щоб, у разі потреби, зручніше було підносити його до очей і тому подібне. Таким чином, наважившись зробити атаку, місіс Водмен підходила до дверей вартівні, і там уже їй залишалося тільки простягнути праву руку та, непомітно переступивши при цьому лівою ногою поріг, схопити креслення, план або профіль, хоч що б висіло на стіні, після чого, зігнувши назустріч шию, – піднести його до себе; при цьому маневрі пристрасті дядька Тобі завжди розгорялися, – бо він миттєво хапав лівою рукою інший кут карти і кінцем своєї люльки, яку тримав у правій руці, починав пояснення.