Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Коли атака посувалася до цієї точки, – наступний маневр місіс Водмен, доцільність якого, я думаю, оцінить усяке, – полягав у тому, щоб якнайскоріше вихопити з рук дядька Тобі люльку; під тим або іншим приводом, зазвичай під приводом точнішого показу на карті якого-небудь редуту або бруствера, їй це вдавалося перш ніж дядько Тобі (бідолашний дядько!) проходив своєю люлькою п’ять-шість сажнів.

– Це примушувало дядька Тобі пускати в хід вказівний палець.

Відмінність, що випливала звідси, в атаці була такою. Рухаючись, як у першому випадку, кінцем свого вказівного пальця пліч-о-пліч із кінцем люльки дядька, місіс Водмен могла б пройти по лініях карти від Дана до Вірсавії, [376]якби лінії дядька Тобі тягнулися так далеко, без всякої для себе користі: адже на кінці тютюнової люльки не було ніякої артеріальної або життєвої теплоти, вона не могла б збудити ніякого почуття – вона не могла ні запалити вогню за допомогою пульсації – ні сама спалахнути за допомогою симпатії – вона не давала нічого, окрім диму.

Тоді як, рухаючись упритул своїм вказівним пальцем за вказівним пальцем дядька Тобі по всіх закрутах і зигзагах його укріплень – притискаючись іноді до нього – наступаючи йому на ніготь – перегороджуючи йому шлях – торкаючись до нього то тут – то там – удова, принаймні, приводила дещо в рух.

Хоча це була тільки легка сутичка, вдалині від головних сил, вона незабаром залучала до справи всі інші частини; бо тут карта зазвичай вислизала у них із рук і лягала зворотним боком на стіну вартівні; дядько Тобі, в простоті душевній, клав на неї долоню, щоб вести далі свої пояснення, а місіс Водмен зі швидкістю блискавки повторювала його маневр і вміщувала поряд свою руку. Це відразу відкривало дорогу, досить широку для того, щоб по ній могло рухатися назад і вперед усяке почуття, в якому зустрічає потребу особа, досвідчена в теоретичному та практичному боці любові. —

Посуваючи (як і раніше) свій вказівний палець паралельно пальцю дядька Тобі – вона неминуче залучала до справи великий палець – а вслід за вказівним і великим пальцями натурально виявлялася зайнятою вся рука. Твоя, милий дядьку Тобі, ніколи не бувала тепер там, де їй слід було бути. – Місіс Водмен увесь час її підводила або, за допомогою якнайлегших підштовхувань, підпихань і двозначних потисків, які тільки здатна сприйняти рука, що її треба перемістити, – прагнула зрушити хоч на волосок із її шляху.

Тоді як це робилося, вона, певна річ, не забувала дати дядькові відчути, що це її нога (а не чия-небудь чужа) злегка притискається у глибині будки до литки його ноги. – Чи треба дивуватися, що від таких атак на дядька Тобі, від такого рішучого натиску на обидва його фланги – час від часу приходив у розлад також і його центр? —

– Чорт забирай! – говорив дядько Тобі.

Ці атаки місіс Водмен, легко собі уявити, були різноманітні; вони відрізнялись одна від одної, подібно до атак, яких повна історія, і з тих же причин. Рядовий спостерігач навряд чи навіть визнав би їх атаками – а якби визнав, не робив би між ними ніякої відмінності – але я пишу не для нього. У мене ще буде час описати їх трохи точніше, коли я до них підійду, що станеться тільки через декілька розділів; тут же мені залишається додати тільки те, що у жмуті оригінальних паперів і малюнків, які батько мій склав окремо, міститься у відмінному збереженні (і міститиметься, поки у мене дістане сили зберегти хай там що) план Бушена, [377]на правому нижньому куті якого і досі помітні знаки забруднених тютюном великого та вказівного пальців, – пальців місіс Водмен, як є всі підстави гадати, бо протилежний кут, що перебував, я вважаю, у розпорядженні дядька Тобі, абсолютно чистий. Перед нами, очевидно, речовий доказ однієї з описаних атак, тому що на верхньому краю карти залишилися сліди, що хоча і зарівнялись, але ще видимі, двох проколів, що безперечно є дірами від шпильок, якими план приколено було до стіни вартівні. —

Присягаюся всіма попівськими святинями! Я шаную цю дорогоцінною реліквію з її стигматами і уколами більше, ніж усі реліквії римської церкви, – за незмінним винятком щоразу, як я пишу про ці матерії, уколи, що уразили тіло святої Радагунди в пустелі, яку вам охоче покажуть клюнійські черниці по дорозі з Фесса в Клюні [378] .

– Я гадаю, з дозволу вашої милості, – сказав Трім, – що укріплення наші тепер абсолютно зруйновані – і басейн порівнявся з молом. – Я так само гадаю, – відповів дядько Тобі з напівпригніченим зітханням, – але піди, Тріме, у вітальню і принеси мені договір – він лежить на столі.