– Стусаном обох п’ят відразу (найприроднішим, одначе, який можна було зробити в її положенні – бо, якщо прийняти * * * * * за полуденне сонце, стусан її був північно-східним) вона вибила шпильку з пальців Бригітти – і етикет, що висів на ній, упав – упав і розбився вщент.
З усього цього ясно було, що вдова Водмен закохалася в дядька Тобі.
Голова дядька Тобі зайнята була у той час іншими речами, так що тільки після руйнування Дюнкерка, коли всі інші європейські справи було улагоджено, в нього знайшлося дозвілля повернути і цей борг ввічливості.
Стале таким чином перемир’я (якщо говорити з точки зору дядька Тобі – бо, на думку місіс Водмен, це був марно втрачений час) – тривало близько одинадцяти років. Але оскільки в усіх таких справах справжній бій розгоряється тільки після другого удару, хоч який би проміжок часу відділяв його від першого, – то я вважаю за краще назвати цю любовну історію інтригою дядька Тобі з місіс Водмен, а не інтригою місіс Водмен із дядьком Тобі.
Відмінність ця важлива.
Це не те, що відмінність між старим трикутним капелюхом – і трикутним старим капелюхом , через який між вашими превелебностями так часто спалахують суперечки, – різниця тут у самій природі речей. —
І, дозвольте мені сказати вам, панове, величезна різниця.
Отже, вдова Водмен любила дядька Тобі – а дядько Тобі не любив вдову Водмен, отже, вдові Водмен нічого не залишалось, як продовжувати любити дядька Тобі – або залишити його в спокої.
Вдова Водмен не побажала зробити ні те, ні інше. —
– Боже милосердний! – я забуваю, що й сам трохи схожий на неї; адже кожного разу, коли якій-небудь земній богині, нерідко в пору рівнодення, трапляється бути і тією, й іншою, і цією, так що через неї я не в змозі доторкнутися до свого сніданку – хоча їй і горя мало, чи з’їв я його, чи ні, -
– Будь вона проклята! – кажу я і посилаю її в Татарію, з Татарії на Вогняну Землю і так далі, до самого диявола. Словом, немає такого куточка в пеклі, куди б я не загнав мою богиню.
Але оскільки серце в мене ніжне і почуття в таку пору припливають і відпливають по десять разів за хвилину, то я миттю виводжу її звідти; але я завжди вдаюся до крайності, й тому поміщаю її в самому центрі Чумацького Шляху. —
Яскрава із зірок! ти випромінюватимеш владу твою на…
– Чорт би її взяв із усією її владою – бо при цьому слові я втрачаю всяке терпіння – нехай собі насолоджується своїм скарбом! – Присягаюся всім волохатим і страшним! – вигукую я, зриваючи з себе хутряну шапку та обертаючи її навколо пальця, – я б не дав і шести пенсів за дюжину таких, як вона!
– Але все-таки вона відмінна шапка (кажу я, насуваючи її на голову по самі вуха) – тепла – і м’яка, особливо коли ви її гладите по шерсті, – але на жаль! ніколи мені це не буде призначено – (тут моя філософія знову терпить крах).
– Ні; ніколи я не доторкнуся до цього пирога (знову нова метафора).
Скоринка і м’якуш,
Серединка і край.
Верх і низ – терпіти його не можу, ненавиджу його, відкидаю – мене нудить від самого його вигляду – Адже це
суцільний перець,
часник,
цибуля,
сіль і
чортове лайно. —
– Присягаюся великим архікухарем, який, мабуть, тільки й робить з ранку до вечора, що, сидячи біля вогнища, придумує для нас запалюючі страви, я ні за що у світі до них не доторкнуся. —
– О Трістраме! Трістраме! – вигукнула Дженні.
– О Дженні! Дженні! – відповідаю я, перейшовши таким чином до розділу дванадцятого.
– «Не доторкнуся до них ні за що у світі», – сказав я. —
Господи, як розпалив я свою уяву цією метафорою.
Звідси ясно, хоч що б ваші превелебності й ваші милості казали про це (я не говорю думали , – бо всякий, хто взагалі думає, – думає майже однаково як про цю, так і про інші речі), – ясно, що любов (принаймні, якщо визначати її в алфавітному порядку) є, поза сумнівом, одна зі справ, що вміють
Ажітувати,
Баламутити,
Ворохобити,
Гарячити; із усіх
Диявольських справ у житті – вона найбільш
Жагуча,
Занозиста (на Е, Є, И, І та Й сказати нічого),
Капризна,
Лірична з усіх людських пристрастей; в той же час вона найбільш
Mаловірна,
Hабридлива, така що
Обплутує,
Пустотлива,
Сум’ятлива,
Розважальна – (хоча, в дужках зазначу, Р має стояти перед С). – Коротше кажучи, природу її найкраще схопив мій батько, сказавши одного дня дядькові Тобі на закінчення довгого міркування на цю тему: – «Ви не в змозі зв’язати про неї двох думок, братику Тобі, без гіпаллага [375]». – Це що таке? – вигукнув дядько Тобі. —
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу