Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Очі доброти все помічають – тому не встиг капрал вимовити п’ять слів своєї історії, як дядько Тобі двічі питально доторкнувся до його шапки монтеро кінцем своєї тростини – немов кажучи: «Чому ти її не надінеш, Тріме?» Трім узяв її з найшанобливішою неквапливістю і, кинувши при цьому скрушний погляд на шитво, що прикрашало її передню частину, яке плачевним чином вицвіло та ще на до того ж обшарпалося на деякому головному листі й найжвавіших частинах візерунка, знову поклав на землю між ніг своїх, аби розміркувати про її долю.

– Усе до останнього слова досконала правда, – вигукнув дядько Тобі, – все, що ти збираєшся сказати. —

«Ніщо не вічне на цьому світі, Тріме».

– Але коли ця запорука твоєї любові й пам’яті, дорогий Томе, зноситься, – мовив Трім, – що нам тоді сказати?

– Сказати більше нічого, Тріме, – відповів дядько Тобі. – Хоч би ми сушили голову до Страшного суду, однаково, Тріме, ми нічого б не придумали.

Визнавши, що дядько Тобі має рацію і що марні були б усі зусилля людського розуму витягнути вищу мораль із цієї шапки, капрал не захотів більше утрудняти себе й надів її на голову, після чого провів рукою по лобі, щоб розгладити зморшку глибокодумності, породжену текстом і повчанням разом, і, надавши обличчю своєму колишнього виразу, повернувся в колишньому тоні до історії про короля богемського та сім його замків.

– Жив собі король у Богемії, але в яке царювання, окрім як в його власне, не можу сказати вашій милості. —

– Я цього зовсім і не вимагаю від тебе, Тріме, – вигукнув дядько Тобі.

– Це було, з дозволу вашої милості, незадовго до того, як перевелися на землі велетні; – але в якому році від Різдва Христового?…

– Я б і півпенса не дав за те, щоб про це дізнатися, – сказав дядько Тобі.

– Все-таки, з дозволу вашої милості, історія від цього якось виграє. —

– Адже це твоя історія, Тріме, так і прикрашай її на свій смак; а рік візьми будь-який, – вів далі дядько Тобі, з усмішкою подивившись на капрала, – рік візьми який тобі заманеться і пристав його до неї – я тобі надаю цілковиту свободу. —

Капрал вклонився; адже всі століття і щороку кожного століття від створення світу до Нойового потопу, і від Нойового потопу до народження Аврама, через усі мандрування патріархів до виходу ізраїльтян із Єгипту – і через усі династії, олімпіади, урбекондіта [380] й інші пам’ятні епохи різних народів світу до пришестя Христа, і від пришестя Христа до тієї хвилини, коли капрал почав свою історію, – увесь цей неосяжний простір часу з усією його безоднею повергав до його ніг дядько Тобі; але, подібно до того як Скромність ледве доторкається пальцем до того, що обома руками подає їй Щедрість [381] – капрал задовольнявся найгіршим роком з усього цього оберемка; побоюючись, як би ваші милості з більшості й меншості не повидряпували один одному очі у розпалі суперечки про те, чи не є цей рік завжди останнім роком торішнього календаря, – скажу вам напростець: так; але зовсім не з тієї причини, що ви думаєте. —

– То був найближчий до нього рік – від Різдва Христового тисяча сімсот дванадцятий, коли герцог Ормондський вів таку погану гру у Фландрії. – Озброївшись ним, капрал знову зробив похід у Богемію.

– Тисяча сімсот дванадцятого року після Різдва Христового жив собі, з дозволу вашої милості —

– Сказати тобі правду, Тріме, – зупинив його дядько Тобі, – я б віддав перевагу будь-якому іншому року, не лише внаслідок ганьби, що заплямувала того року нашу історію відступом англійських військ і відмовою прикрити облогу Кенуа, незважаючи на неймовірне напруження, з яким Фагель [382]продовжував фортифікаційні роботи, – але й на користь твоєї власної історії; адже якщо в ній є, – а деякі твої слова вселяють мені цю підозру, – якщо в ній є велетні —

– Тільки один, з дозволу вашої милості. —

– Це однаково що двадцять, – заперечив дядько Тобі, – ти б краще років на сімсот або вісімсот відсунув її в минуле, щоб забезпечити її від критиків та інших людей, і я б тобі порадив, якщо ти будеш іще коли-небудь її розповідати —

– Коли я проживу, з дозволу вашої милості, стільки, щоб хоч один раз доказати її до кінця, я більше ніколи й нікому не розповідатиму її, ні чоловікові, ні жінці, ні дитині. – Фу-фу! – сказав дядько Тобі, – але таким ласкавим, заохочувальним тоном, що капрал вів далі свою історію з більшим запалом, аніж будь-коли.