Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Перше, що спало на думку моєму батькові, коли хвилювання в нашій родині трохи уляглось і Сузанна заволоділа зеленим атласним капотом моєї матері, – це спокійно засісти, за прикладом Ксенофонта і написати для мене Трістрапедію, [237]або систему виховання, зібравши передусім для цієї мети власні розкидані думки, погляди та судження і зв’язавши їх разом так, аби з них вийшов статут для керівництва моїм дитинством і отроцтвом. Я був останньою ставкою мого батька – він утратив мого брата Боббі зовсім, – він утратив, за його власними викладками, аж три чверті мене – іншими словами, був нещасливий у перших трьох великих ставках на мене – йому не поталанило з моїм зачаттям, із моїм носом і з моїм ім’ям, – залишалося одне тільки виховання, і батько взявся за роботу з такою ж старанністю, з якою дядько Тобі займався коли-небудь вивченням балістики. – Відмінність між ними була та, що дядько Тобі черпав усі свої знання в цій науці з Тартальї, – а батько висукував свої положення, нитка за ниткою, з власного розуму – або ж проробляв не менш тяжку роботу, перемотуючи все, що випрядено було до нього іншими прядильниками і прядильницями.

Років через три або трохи більше батько просунувся майже до середини своєї праці. – Як і всіх інших письменників, його спіткали багато розчарувань. – Він уявляв, що йому вдасться укласти все, що він збирався сказати, в дуже обмежені обсяги, так що коли ввесь твір буде закінчено та зшито, його можна буде згорнути в рурочку і тримати в робочій скриньці моєї матері. – Матеріал росте у нас під руками. – Остерігайтеся говорити: «Вирішено – я напишу книжку на дванадцяту частину аркуша».

Проте батько віддався своїй роботі з надзвичайною старанністю, посуваючись крок за кроком, рядок за рядком із тією обережністю та обачністю (хоча я й не можу стверджувати, щоб він це робив з тих же благочестивих спонукань), якими відзначався Джованні делла Каса, архієпископ Беневентський, [238]вигадуючи свого «Галатео»: його беневентське преосвященство витратив на нього близько сорока років життя, а коли річ вийшла у світ, то виявилася за розмірами і товщиною майже удвічі меншою за настільний календар Райдера. – Чому так вийшло у святої людини, якщо тільки він не витратив велику частину цього часу на розчісування своїх вусів або на гру в prіmero [239]зі своїм капеланом, – це здатне збити з пантелику всякого не обізнаного з таємницею смертного; – треба тому пояснити світу методи роботи архієпископа, хоч би лише для заохочення тих небагатьох, хто пише не стільки для того, щоб бути ситим, – скільки для того, щоб уславитися.

Коли б Джованні делла Каса, архієпископ Беневентський, до пам’яті якого (незважаючи на його «Галатео») я ставлюся з найбільшою повагою, – коли б він, сер, був непоказним писарем – тупоумним – нетямущим, з повільним розумом і так далі, – то хоч би він забарився зі своїм «Галатео» до Мафусаїлового віку, – феномен цей, по мені, не заслуговував би навіть на побіжне зауваження.

Але справа йшла якраз навпаки: Джованні делла Каса був людиною високообдарованою і з багатою фантазією; і все-таки, незважаючи на ці великі природні переваги, які мали б підганяти його разом із «Галатео», він виявився нездатним просунутися більше, ніж на півтора рядки за ввесь довгий літній день. Ця немічність його преосвященства виникала від однієї точки зору, що не давала йому спокою, – вона полягала в тому, що кожного разу, коли християнин сідає писати книгу (не для власної забави, а) з наміром і з метою надрукувати її та випустити у світ, перші його думки завжди бувають спокусами лукавого. – Так іде справа з рядовими письменниками; коли ж, за його словами, письменником робиться особа поважна, що займає високе становище в церкві або в державі, – то варто їй тільки взяти в руку перо, – як усі біси, хоч скільки їх є в пеклі, вискакують зі своїх нір, аби спокушати її. – Вони тоді працюють щосили, – кожна думка, від першої і до останньої, містить у собі каверзу. – Хоч якою б вона здавалася безневинною та пристойною, – хоч у якій би формі або в яких би барвах вона малювалась уяві, – завжди це удар, спрямований на того, хто пише, одним із цих виплодків пекла, який необхідно відбити. – Таким чином, життя письменника, хоч би він уявляв його собі зовсім інакше, зовсім не ідилія письменництва, а стан війни; і свою придатність до нього він доводить, точнісінько як і всякий боєць на землі, не стільки гостротою свого розуму – скільки силою свого опору.