Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Ви, керівники нашого могутнього світу і його могутніх інтересів за допомогою знарядь красномовства, – що підігрівають його, охолоджують, розслабляють і розм’якшують, – а потім знову загартовують у своїх цілях.

Ви ті, хто повертаєте та обертаєте людські пристрасті за допомогою цього могутнього коловорота – і, після закінчення своєї роботи ведете людей, куди вам надумається. —

– Ви, зрештою, ті, що женете – і чому ж ні, – а також і ви, гнані, як індики на ринок, хворостиною з яскраво-червоною ганчіркою, – розміркуйте – розміркуйте, благаю вас, над Трімовим капелюхом.

Постійте – мені необхідно звести маленький рахунок із читачем, перш ніж Трім дістане можливість продовжувати свою промову. – Я зроблю це за дві хвилини.

Серед багатьох інших книжкових боргів, які всі будуть мною погашені свого часу, – я визнаю два – розділ про покоївок і про ґудзикові петлі, – які в попередній частині мого твору я обіцяв і твердо вирішив заплатити в нинішньому році; але я чую від ваших милостей і ваших превелебностей, що два ці предмети, особливо в такому поєднанні, можуть виявитися небезпечними для громадської моралі, – й тому прошу пробачити мені розділ про покоївок і ґудзикові петлі – та прийняти замість нього попередній розділ, який, з дозволу ваших превелебностей, – є не чим іншим, як розділом про покоївок, про зелені сукні та про старі капелюхи.

Трім підняв капелюх, який упав, – надів його на голову, – після чого вів далі свою балачку про смерть таким чином:

– Нам, Джонатане, що не знаємо, що таке нужда або турбота, – що живемо тут у служінні у двох кращих на світі панів – (за винятком, до себе скажу, його величності короля Вільгельма Третього, якому я мав честь служити в Ірландії й у Фландрії), – нам, я згоден, час від Трійці до нинішнього дня, коли через три тижні Різдво, видається коротким – його однаково що й немає; – але для тих, Джонатане, хто знає, що таке смерть і скільки вона може наробити розорень і спустошень, перш ніж людина встигне озирнутися, – це ціла вічність. – Ах, Джонатане, у доброї людини серце кров’ю обливається при думці, – вів далі капрал (витягується в струнку), – скільки хоробрих і ставних хлопців вилягло за цей час! – Повір мені, Сузі, – додав капрал, звертаючись до Сузанни, очі якої затяглися вологою, – перш ніж знову вернеться Трійця, – багато світлих оченят потьмяніє. – Сузанна віднесла ці слова на свій рахунок, – вона заплакала, – але зробила також реверанс. – Усі ми, – вів далі Трім, усе ще дивлячись на Сузанну, – всі ми як квіти польові, – сльоза гордості підкрадалася між кожними двома сльозами приниження – жодна мова не могла б описати інакше стан Сузанни, – всяка плоть як трава, – вона прах – бруд. – Усі зараз же подивилися на посудницю, – посудниця щойно чистила рибний судок. – Це було неввічливо.

– Що таке найкрасивіше обличчя, на яке поглядала коли-небудь людина? – Я могла б усе життя слухати Тріма, коли він ось так говорить, – вигукнула Сузанна. – Що воно (Сузанна поклала руку на плече Тріма) – як не жевріння? – Сузанна прибрала руку.

– Як я люблю вас за це – і це, властиво вам, чарівне змішування робить вас милими створіннями, якими ви є, – і хто вас за це ненавидить, усе, що я можу сказати про таку людину, – або в неї гарбуз замість голови – або яблуко замість серця, – і коли вона піддасться розтину, ви побачите, що це так.

Чи Сузанна, занадто поспішно прибравши свою руку з плеча капрала (внаслідок раптової зміни своїх почуттів), – трохи перервала нитку його роздумів —

Чи капрал почав усвідомлювати, що він увійшов у роль богослова й заговорив скоріше як капелан, аніж так, як підказувало йому серце —

Чи – або – позаяк в усіх таких випадках людина метка й тямуща без зусиль може заповнити кілька сторінок припущеннями – а яке з них було істинним, нехай визначить допитливий фізіолог або взагалі допитлива людина, – так чи інакше, капрал таким чином вів далі свою промову:

– Про себе скажу, що на відкритому повітрі я ставлю смерть ні в що – ні ось в стілечки, – додав капрал, клацнувши пальцями, – але з таким виглядом, який він один тільки міг надати цій заяві. – В битві я ставлю смерть ні в що, аби лише вона не схопила мене зрадницьки, як бідолаху Джо Гіббонса, коли той чистив свою рушницю. – Ну що вона? Смикнув за спусковий гачок – штрикнув багнетом на дюйм правіше або лівіше – ось і вся різниця. – Окинь поглядом фрунт – праворуч – бачиш, Джек звалився – ну що ж – для нього це однаково що отримати кавалерійський полк. – Ні – це Дік. Тоді Джеку від цього не гірше. – Але той або інший, – а ми марш вперед, – у запалі переслідування навіть смертельної рани не відчуваєш, – найкраще зустріти смерть хоробро, – той, що втікає, піддається вдесятеро більшій небезпеці, ніж той, хто йде їй просто в пащу. – Я сто разів, – додав капрал, – дивився їй в обличчя і знаю, що вона таке. – Дрібниця, Обадіє, це суща дрібниця на полі битви. – Зате вдома вона, ух, яка страшна, – мовив Обадія. – Мені вона теж за виграшку, – сказав Джонатан, – коли я сиджу на козлах. – А на мою думку, вона найнатуральніша в ліжку, – заперечила Сузанна. – Якби я міг тоді ухилитися від неї, забравшись у найпаршивішу телячу шкіру, яка коли-небудь ішла на речові мішки, я б так і зробив, – сказав Трім, – одне слово: натура.