Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Розділ V

Моя мати тихенько проходила в темряві по коридору, який вів у вітальню, якраз у той час, коли дядько Тобі вимовив слово дружина . – Воно й так звучить різко та пронизливо, [230]а тут іще Обадія допоміг йому, залишивши двері трохи прочиненими, так що моя мати почула доволі, щоб уявити, ніби йдеться про неї; й ось, приклавши палець до губ – затамувавши подих і злегка нахиливши голову за допомогою повороту шиї – (не до дверей, а в протилежний бік, внаслідок чого її вухо наблизилося до щілинки) – вона почала напружено прислухатися: – підслухач-раб, із богинею Мовчання за спиною, не міг би стати кращим сюжетом для геми.

У цій позі я вирішив залишити її на п’ять хвилин – доки не доведу до цієї самої хвилини (як Рапен [231]чинить із церковними справами) подій на кухні.

Хоча родина наша була у певному розумінні машиною простою, тому що складалася з небагатьох коліс, – усе-таки слід сказати, що колеса ці приводилися в рух такою безліччю різноманітних пружин і діяли одне на одне за допомогою такої великої кількості дивних правил і спонукань, – що машина хоча і була проста, але мала всі достоїнства й переваги машини складної, – і в ній було стільки ж химерних рухів, скільки їх коли-небудь було видно всередині голландської шовкопрядильної фабрики.

Те, про що я збираюся говорити, було, мабуть, зовсім не таким дивним, як багато інших; воно полягало в тому, що хоч яке б пожвавлення: суперечки, промови, розмови, плани або вчені міркування – вчинялось у вітальні, в той же самий час і з того ж приводу зазвичай відбувалось інше, паралельне йому, пожвавлення на кухні.

А щоб це здійснити, щоразу, коли у вітальню доставлявся лист або незвичайна звістка – або розмова припинялася до відходу слуги – або помічалися лінії невдоволення, що проступало на лобі батька чи матері, – словом, коли передбачалося, що у вітальні обговорюється річ, про яку варто було дізнатись або підслухати, – заведено було не зачиняти дверей наглухо, а залишати їх трохи прочиненими – ось, як зараз, – що, під прикриттям скрипучих завіс (і це, можливо, одна із багатьох причин, чому вони й досі не полагоджені), влаштовувати було неважко; за допомогою описаного викруту в усіх таких випадках залишався зазвичай прохід, не такий, щоправда, широкий, як Дарданелли, але все ж таки він дозволяв займатися при попутному вітрі цією торгівлею в достатніх обсягах для того, щоб позбавити батька клопоту по управлінню будинком. – Нині ним користується моя мати; а перед нею скористався Обадія, після того, як поклав на стіл листа, що сповіщав про смерть мого брата; таким чином, перш ніж батько цілком одійшов од подиву і приступив до своєї промови, – Трім був уже на ногах, готовий висловити свої почуття щодо цього. Допитливий спостерігач природи, коли б належали йому навіть усі табуни Іова, – хоча, доречно зауважити, у наших допитливих спостерігачів часто гроша за душею немає, – віддав би половину їх за те, щоб послухати капрала Тріма і мого батька, двох таких протилежних за природою і вихованням ораторів, у той час, як вони виголошували промови над однією й тією ж труною.

Батько – чоловік глибоко начитаний – з хорошою пам’яттю – що знав Катону, і Сенеку, і Епіктета як свої п’ять пальців.

Капрал – якому нічого було пригадувати, – бо начитаний тільки у відомості особового складу свого полку – і знав як свої п’ять пальців тільки імена, які в ній були.

Один переходив од періоду до періоду за допомогою метафор та натяків, попутно вражаючи уяву (як те властиве людям дотепним і з багатою фантазією) цікавістю і приємністю своїх картин та образів.

Другий, без усякої дотепності, без антитез, без гри слів, без хитромудрих зворотів, залишаючи образи по один бік, а картини по інший, ішов прямісінько, як вела його природа, до серця. О Тріме, чому небо не послало тобі кращого історика? – Чому не дарувало воно твоєму історикові кращої пари штанів? – Ах, критики, критики! невже нічим вас не розжалобити?

– Наш молодий пан помер у Лондоні! – сказав Обадія.

– Зелений атласний капот моєї матері, двічі вичищений, першим спав на думку Сузанні при вигуку Обадії. – Локк недаремно написав розділ про недосконалість слів. [232]– Значить, – мовила Сузанна, – всім нам доведеться надіти жалóбу. – Але зверніть увагу ще раз: слово жалóба , незважаючи на те що сама ж Сузанна його вжила, – теж не виконало свого обов’язку: воно не пробудило жодної думки, забарвленої в сіре або в чорне, – все було зелене. – Зелений атласний капот як і раніше висів у неї в голові.