Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Батько пишався своїм красномовством не менше, ніж Марк Тулій Цицерон, і я вважаю, доки мене не переконають у протилежному, з таким же правом; красномовство було справжньою його силою, як, втім, і його слабкістю. – Силою – тому що він був природженим оратором, – і слабкістю – позаяк воно щогодини залишало його в дурнях. Словом, він не пропускав нагоди – (хіба тільки перебував у смузі невдач) – виявити свої здібності або сказати що-небудь розумне, гостре та уїдливе – це все, що йому потрібно було. – Удачі, що зв’язували язик мого батька, і невдачі, які щасливо його розв’язували, були для нього майже рівнозначними; невдачі іноді навіть прийнятнішими. Наприклад, коли задоволення виголосити промову дорівнювало десяти, а засмучення від невдачі усього тільки п’яти, – батько наживав сто на сто, і отже, виплутувався так вправно, ніби нічого з ним не сталося.

Вказівка ця допоможе розібратися в повсякденних вчинках мого батька, які інакше видалися б украй непослідовними; вона пояснює також, чому, коли батькові траплялося дратуватися недбалістю і промахами наших слуг або іншими маленькими прикростями, неминучими в сімейному житті, гнів його або, вірніше, тривалість його гніву постійно перевертали всі наші припущення.

У батька була улюблена кобилка, яку він розпорядився злучити з прекрасним арабським жеребцем, розраховуючи таким чином придбати собі верхового коня. Великий оптиміст в усіх своїх проектах, він говорив щодня про очікуване лоша з такою непохитною впевненістю, наче той був уже вирощений, об’їжджений – і стояв загнузданий і осідланий біля його дверей: сідай тільки і їдь. З недбалості чи недогляду Обадії вийшло, одначе, так, що надії мого батька увінчалися всього лише мулом, та до того ж іще таким виродком, потворнішого за якого не можна було й уявити.

Моя мати і дядько Тобі боялися, що батько зітре в порошок Обадію – і що кінця не буде цьому нещастю: – Подивися, мерзотнику, – закричав батько, показуючи на мула, – що наробив! – Це не я, – відповідав Обадія. – А почім я знаю? – заперечив батько.

Урочистістю заблищали очі мого батька при цій відповіді – аттічна сіль [229]наповнила їх вологою – і Обадія більше не почув од нього жодного лайливого слова.

А тепер повернемося до смерті мого брата.

Філософія має у своєму розпорядженні красиві фрази для всього на світі. – Для смерті їх у неї ціле юрмище; на лихо, вони всі разом кинулися батькові в голову, внаслідок чого важко було зв’язати їх так, аби вийшло щось послідовне. – Батько брав їх так, як вони приходили.

«Це неминуча доля – основний закон Великої хартії – невідворотна постанова парламенту, дорогий брате, – всі ми мусимо померти.

«Дивом було б, якби син мій міг уникнути смерті, – а не те, що він помер.

«Монархи і князі танцюють у тому ж хороводі, що і ми.

«Смерть є великий обов’язок і данина природі: гробниці та монументи, призначені для увічнення нашої пам’яті, й ті її платять; найвеличніша з пірамід, багатством і наукою споруджена, втратила свою верхівку та стирчить обламана на обрії мандрівника». (Тут батько відчув велике полегшення і вів далі:)» – Царствам і провінціям, містам і містечкам хіба теж не покладено свої терміни? і коли устої та сили, що спочатку їх скріплювали і об’єднували, зазнали всіляких еволюцій, вони приходять у занепад». – Братику Шенді, – сказав дядько Тобі, відкладаючи свою люльку при слові еволюцій . – Революцій, хотів я сказати, – вів далі батько, – Господи Боже! я хотів сказати революцій, братику Тобі, – еволюції – це безглуздя. – Ні, не безглуздя, – заперечив дядько Тобі. – Але хіба не безглуздо переривати нитку такої мови і з такого приводу? – вигукнув батько. – Заради Бога – дорогий Тобі, – вів далі він, беручи його за руку, – заради Бога, – заради Бога, благаю тебе, не перебивай мене в цю критичну хвилину. – Дядько Тобі люльку в рот.

«– Де тепер Троя та Мікени, Фіви та Делос, Персеполь і Агригент? – вів далі батько, піднімаючи поштовий довідник, який він поклав було на стіл. – Що сталося, братику Тобі, з Ніневією та Вавилоном, із Кизиком і Мітиленою? Красиві міста, над якими коли-небудь сходило сонце, нині більше не існують; залишилися тільки їх імена, та і ті (бо багато яких із них неправильно вимовляється) мало-помалу приходять у ветхість, аж поки нарешті будуть забуті й не поринуть у вічну пітьму, яка все вкутує. Самому всесвіту, братику Тобі, надійде – неодмінно надійде – кінець.

«– Після повернення з Азії, коли я плив од Егіни до Мегари (Коли це могло бути? – подумав дядько Тобі), – я почав роздивлятися навколишні місця. Егіна була за мною, Мегара попереду, Пірей праворуч, Коринф ліворуч. – Які квітучі міста повержені нині в прах! Та ба! та ба! сказав я собі, чи дозволено людині стільки убиватися через втрату дитини, коли таке громаддя лежить перед ним у плачевних руїнах. – Пам’ятай, знову сказав я собі, – пам’ятай, що ти людина». -