Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

Дядько Тобі не знав, що останній абзац був витягом із листа Сервія Сульпіція до Туллія з причини втрати, що спіткала останнього. – Добряк був так само мало обізнаний з уривками зі стародавніх, як і з їх закінченими творами. – А оскільки мій батько, займаючись торгівлею з Туреччиною, три чи чотири рази побував у Леванті й якось аж півтора роки провів на острові Зенті, то дядько Тобі, природно, припустив, що в одну з цих подорожей він з’їздив через Архіпелаг в Азію і що все описане ним плавання, з Егіною позаду, Мегарою попереду, Піреєм праворуч і т. д. і т. д., було здійснено батьком насправді й супроводжувалося наведеними вище роздумами. – В усякому разі, це було в його дусі, й багато заповзятливих критиків звели б іще два поверхи і на гіршому фундаменті. – А скажіть, будь ласка, братику, – мовив дядько Тобі, торкаючись кінцем своєї люльки до руки мого батька і делікатно перебиваючи його – але тільки коли той кінчив фразу, – якого це було року після Різдва Христового? – Ні в якому, – відповів батько. – Це неможливо! – вигукнув дядько Тобі. – Простачок! – сказав батько, – це було за сорок років до Різдва Христового.

Дядько Тобі міг зробити тільки два припущення – або що брат його – Вічний жид, або що нещастя пошкодили його розум. – «Нехай допоможе йому і зцілить його Господь Бог, владика неба і землі», – сказав дядько Тобі, подумки молячись за мого батька зі сльозами на очах.

Батько приписав ці сльози дії свого красномовства і продовжував з великим піднесенням;

«Між добром і злом, братику Тобі, не така вже велика різниця, як заведено думати» – (цей напад, до речі сказати, мало сприяв розсіянню підозр дядька Тобі). – «Праця, горе, прикрості, хвороби, нужда і нещастя слугують приправою життя». – «Їжте на здоров’я», – сказав до себе дядько Тобі.

«Син мій помер! – тим краще; – соромно під час такої бурі мати тільки один якір».

«Але він пішов від нас назавжди! – Нехай. Він звільнився від послуг свого цирульника перш, ніж встиг облисіти, – встав із-за столу перш, ніж обжерся, – пішов з гулянки перш, ніж напився п’яний».

«Фракійці плакали, коли народжувалася дитина», – (– Ми теж були дуже недалекі від цього, – мовив дядько Тобі) – «вони бенкетували і веселилися, коли людина помирала; і мали рацію. – Смерть відчиняє ворота слави й зачиняє за собою ворота заздрості, – вона розбиває кайдани ув’язнених і передає до інших рук роботу раба».

«Покажи мені людину, яка, знаючи, що таке життя, страшилася б смерті, й я покажу тобі в’язня, який страшився б свободи».

Чи не краще, дорогий брате Тобі (бо зауваж – наші бажання лише наші хвороби), – чи не краще зовсім не відчувати голоду, ніж приймати їжу? – зовсім не відчувати спраги, ніж звертатися до ліків, аби від неї вилікуватися?

Чи не краще звільнитися від турбот і гарячки, від любові та смутку й інших пароксизмів життя, що кидають то в холод, то в жар, ніж бути вимушеним, подібно до знесиленого подорожнього, який приходить утомлений на нічліг, починати заново свою подорож?

У смерті, брате Тобі, немає нічого страшного, всі свої жахи вона запозичує зі стогонів і судом – з сякання носів і втирання сліз краями запони в кімнаті вмираючого. – Видаліть од неї все це, що вона тоді? – Краще померти в бою, ніж у ліжку, – сказав дядько Тобі. – Приберіть її мари, її плакальників, її траур, її пір’я, її герби та інші допоміжні засоби – що вона тоді? – Краще в бою! – вів далі батько, всміхаючись, тому що зовсім забув про мого брата Бобі. – В ній немає абсолютно нічого страшного – ну сам поміркуй, братику Тобі: коли існуємо ми – смерті немає, – а коли є смерть – немає нас. – Дядько Тобі відклав люльку, щоб обдумати це положення: красномовство мого батька було занадто стрімке, щоб зупинятися заради будь-кого, – воно понеслося далі – й потягнуло за собою думки дядька Тобі. -

– З цієї причини, – вів далі батько, – доречно пригадати, як мало змін викликало у великих людей наближення смерті. Веспасіан помер із жартом, сидячи на судні – Гальба – виголошуючи вирок, Септимій Север – складаючи донесення, Тиберій – прикидаючись, а Цезар Август – з компліментом. – Сподіваюся, щирим, – мовив дядько Тобі.

– Він звернений був до дружини, – сказав батько.

– І на закінчення – бо з усіх пікантних анекдотів, пропонованих нам на цю тему історією, – вів далі батько, – один цей, як позолочений купол на будівлі, – вінчає все.

– Я розумію анекдот про Корнелія Галла, претора, – ви, братику Тобі, напевно, його читали. – Ні, мабуть, не читав, – відповів дядько. – Він помер, – сказав батько, – під час * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * – Якщо зі своєю дружиною, – сказав дядько Тобі, – так тут немає нічого поганого. – Ну, цього я не знаю, – відповів батько.