Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– От кара Божа! – вигукнув батько, продовжуючи свої обчислення. – Вода вийшла з берегів, – сказав Обадія, знову розчиняючи двері.

До цієї миті батько, що розклав перед собою карту Сансона і поштовий довідник, тримав руку на голівці циркуля, одна з ніжок якого упиралася в місто Невер, останню сплачену ним станцію, – з наміром продовжувати звідти свою подорож і свої підрахунки, як тільки Обадія покине кімнату; але ця друга атака Обадії, що відчинив двері та затопив усю країну, переповнила чашу. – Батько впустив циркуль, чи, вірніше, кинув його на стіл наполовину мимовільним, наполовину гнівним рухом, після чого йому нічого більше не залишалось, як повернутися в Кале (подібно до багатьох інших) ніскільки не розумніше, ніж він звідти виїхав.

Коли у вітальню принесли лист зі звісткою про смерть мого брата, батько перебував уже у своїй повторній подорожі, на відстані одного кроку циркуля від тієї ж самої станції Невер. – З вашого дозволу, мсьє Сансон, – вигукнув батько, встромляючи кінчик циркуля через Невер у стіл – і роблячи дядькові Тобі знак заглянути в лист, – двічі в один вечір бути відкинутим від такого паршивого містечка, як Невер, це надто багато, мсьє Сансон, для англійського джентльмена і його сина. – Як ти гадаєш, Тобі? – запитав грайливим тоном батько. – Якщо це не гарнізонне місто, – сказав дядько Тобі, – інакше… – Видно, я залишуся дурнем, – сказав, усміхаючись сам до себе, батько, – до самої смерті. – з цими словами він повторно кивнув дядькові Тобі – й, увесь час тримаючи однією рукою циркуль на Невері, а в іншій руці поштовий довідник, – наполовину зайнятий обчисленнями, наполовину слухаючи, – нагнувся над столом, спершись на нього обома ліктями, тоді як дядько Тобі читав крізь зуби листа.

– Він нас покинув, – сказав дядько Тобі. – Де? – Хто? – вигукнув батько. – Мій племінник, – сказав дядько Тобі. – Як – без дозволу – без грошей – без вихователя? – вигукнув батько в крайньому подиві. – Ні: він помер, дорогий брате, – сказав дядько Тобі. – Не будучи хворим? – продовжував вражатися батько. – Ні, мабуть, він хворів, – сказав дядько Тобі тихим голосом, і глибоке зітхання вирвалось у нього з самого серця, – звичайно, хворів, бідолаха. Ручаюся за нього – адже він помер.

Коли Агриппіні повідомили про смерть її сина, – вона, за словами Тацита, несподівано перервала свою роботу, не в змозі впоратися з хвилюванням, що охопило її. Батько тільки глибше встромив циркуль у місто Невер. – Яка різниця! Щоправда, він зайнятий був обчисленнями – Агриппіна ж, певно, займалася зовсім іншою справою: інакше хто б міг претендувати на висновки з історичних подій?

А як учинив батько далі, це, на мою думку, заслуговує на особливий розділ. —

– І розділ же цей укладе, диявольський розділ, – так бережіться.

Чи Платон, чи Плутарх, чи Сенека, чи Ксенофонт, чи Епіктет, чи Теофраст, чи Лукіан – чи, можливо, хто-небудь із тих, які жили пізніше – Кардан, чи Будей, чи Петрарка, чи Стела – а то так, можливо, хто-небудь із богословів або батьків церкви – святий Августин, або святий Кіпріан, або Бернард – словом, хтось із них стверджує, що плач за втраченими друзями або дітьми є нестримний і природний душевний рух, – а Сенека (це вже я знаю напевно) говорить нам десь, що такі прикрості краще всього виливаються саме цим шляхом. – І ми дійсно бачимо, що Давид оплакував свого сина Авессалома – Адріан свого Антіноя – Ніоба дітей – і що Аполлодор і Крітон проливали сльози про Сократа ще до його смерті.

Мій батько впорався зі своїм горем інакше – зовсім не так, як більшість людей стародавнього або нового часу; він його не виплакав, як євреї і римляни, – не заглушив сном, як лопарі, – не повісив, як англійці, і не втопив, як німці, – він його не прокляв, не послав до дідька, не зрадив відлученню, не переклав у вірші і не висвистів на мотив Ліллібуллеро.

– Проте він його позбувся.

Чи не дозволите ви мені, ваші милості, втиснути між цих двох сторінок одну історійку?

Коли Туллій [228]втратив свою улюблену дочку Туллію, він спочатку взяв це близько до серця – почав прислухатися до голосу природи та порівнювати з ним власний голос. – О моя Тулліє! дочко моя! дитя моє! – і знову, знову, знову: – О моя Тулліє! – моя Тулліє! Мені здається, ніби я бачу мою Туллію, чую мою Туллію, розмовляю з моєю Туллією. – Але тільки-но він почав заглядати в скарбницю філософії та зміркував, скільки чудових речей можна сказати із цього приводу, – жоден смертний не в змозі уявити собі, – говорить великий оратор, – якого щастя, якої радості це мені завдало.