Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Один деньє, – кричав чернець ордену братів милосердя, – тільки один деньє на користь тисячі стражденних полонеників, погляди яких звернені до неба і до вас із благанням про викуп.

– Дама де Боссьєр продовжувала свій шлях.

– Пожалійте нещасних, – сказав поважний, набожний сивоволосий старик, покірливо простягаючи висохлими руками обкований залізом кухоль, – я прошу для знедолених, милостива пані, – для тих, що терплять у в’язниці – для немічних – для людей похилого віку – для жертв корабельної аварії, поручительства, пожежі. – Закликаю Бога й усіх ангелів його у свідки, я прошу на одяг для голих – на хліб для голодних, на притулки для хворих і вбитих горем.

Дама де Боссьєр продовжувала свій шлях.

Один родич, що розорився, вклонився їй до землі.

– Пані де Боссьєр продовжувала свій шлях.

З голою головою побіг він поряд із її іноходцем, благаючи її, заклинаючи колишніми узами дружби, свояцтва, спорідненості і т. д. – Кузино, тітко, сестро, мати, в ім’я всього доброго, заради себе, заради мене, заради Христа, згадайте про мене – пожалійте мене!

– Дама де Боссьєр продовжувала свій шлях.

– Потримай мої вуса , – сказала дама де Боссьєр. – Паж потримав її коня . Вона зіскочила з нього на краю майданчика.

Є такі ходи думок, що залишають штрихи біля наших очей і брів, і у нас є свідомість цього десь у ділянці серця, яке надає цим штрихам велику виразність, – ми їх бачимо, читаємо та розуміємо без словника.

– Ха-ха! хі-хі! – вирвалось у ла Гюйоль і ла Сабатьєр, коли вони вдивилися в штрихи одна в одної. – Хо-хо! – відгукнулися ла Баттарель і ла Маронет, зробивши те ж саме. – Цить! – вигукнула одна. – Тс-тс, – сказала інша. – Цить, – мовила третя. – Фі-фі, – мовила четверта. – Гран мерсі! – вигукнула дама де Карнавалет – та, яка нагородила вусами святу Бригітту.

Ла Фоссез витягнула шпильку із зачіски і, накресливши тупим її кінцем невеликий вус на одній стороні верхньої губи, поклала шпильку в руку ла Ребур. – Ла Ребур похитала головою.

Пані де Боссьєр тричі кашлянула собі в муфту – ла Гюйоль усміхнулася. – Фе, – сказала пані де Боссьєр. Королева Наваррська доторкнулася до очей кінчиком вказівного пальця – мовби бажаючи сказати: – я вас усіх розумію.

Усьому двору ясно було, що слово вуса погублено: ла Фоссез нанесла йому рану, і від ходіння по всіх закутках воно не оклигало. – Щоправда, воно ще декілька місяців слабко оборонялось, але по їх закінченні, коли сьєр де Круа вирішив, що за браком вусів йому давно час покинути Наварру, – стало зовсім непристойним і (після декількох безуспішних спроб) абсолютно вийшло із вжитку.

Найкраще слово найкращою мовою найкращого суспільства постраждало б од таких колотнеч. – Священик із Естелли написав на цю тему цілу книгу, показуючи небезпеку побічних думок і застерігаючи проти них наваррців.

– Хіба не відомо всьому світу, – говорив священик із Естелли на закінчення своєї праці, – що декілька сторіч тому носи зазнавали в більшості країн Європи тієї ж долі, яка тепер спіткала в королівстві Наваррському вуса? Зло, щоправда, не набуло тоді подальшого поширення, – але хіба ліжка, подушки, нічні ковпаки та нічні горщики не стоять відтоді завжди на краю загибелі? Хіба штани, розпірки в спідницях, ручки насосів, втулки та крани не зазнають дотепер небезпеки з боку таких же асоціацій? – Цнотливість за природою найпокірливіша душевна якість – але зніміть із неї вузду – і вона уподібниться левові, що біснується і рикає.

Мета міркувань священика з Естелли не зрозуміла. – Пішли по хибному сліду. – Світ загнуздав свого осла з хвоста. І коли крайнощі педантичності й початки похоті зберуться на найближчому засіданні провінційного капітулу, вони, мабуть, і це оголосять непристойністю.

Коли прийшов лист із сумною звісткою про смерть мого брата Боббі, батько зайнятий був обчисленням витрат на поїздку в поштовій кареті від Кале до Парижа і далі до Ліона.

Нещаслива то була подорож! Довівши її вже майже до самого кінця, батько вимушений був пройти крок за кроком увесь шлях повторно і почати свої розрахунки заново з вини Обадії, який відчинив двері з метою доповісти йому, що в будинку скінчилися дріжджі, – і запитати, чи не може він узяти рано-вранці великого каретного коня і поїхати за ними. – Зроби послугу, Обадіє, – сказав батько (продовжуючи свою подорож), – бери каретного коня та їдь з богом. – Але в нього не вистачає однієї підкови, бідолашна тварина! – сказав Обадія. – Бідолашна тварина! – відгукнувся дядько Тобі в тій же ноті, як струна, налагоджена в унісон. – Так їдь на Шотландцеві, – мовив із роздратуванням батько. – Він ні за що у світі не дасть себе осідлати, – відповів Обадія. – От чортів кінь! Ну, бери Патріота, – вигукнув батько, – і йди собі геть. – Патріот проданий, – сказав Обадія. – Оце так! – вигукнув батько, роблячи паузу і дивлячись дядькові Тобі в обличчя з таким виглядом, наче це було для нього новиною. – Ваша милість наказали мені продати його ще в квітні, – сказав Обадія. – Так іди пішки за твої старання, – вигукнув батько. – Ще й краще; я більше полюбляю ходити пішки, ніж їздити верхи, – сказав Обадія, зачиняючи за собою двері.