Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

– Натура є натура, – сказав Джонатан. – Через те, – вигукнула Сузанна, – мені так шкода мою пані. – Ніколи вона від цього не очуняє. – А я так з усієї родини більше всіх жалію капітана, – відповів Трім. – Пані твоя виплачеться, й їй стане легше, – а сквайр виговориться, – але мій бідний пан ні слова не скаже, він усе затаїть у собі. – Я цілий місяць чутиму, як він зітхає в ліжку зовсім так, як він зітхав за лейтенантом Лефевром. Прошу вибачення у вашої милості, не зітхайте так жалісно, – казав я йому, бувало, лежачи з ним поруч. – Нічого не можу поробити, Тріме, – казав мій пан, – така це сумна подія – я не в змозі вигнати його з серця. – Ваша милість не боїться навіть смерті. – Сподіваюся, Тріме, я нічого не боюся, – казав він, – боюся тільки робити погане. – Але хоч би що сталося, – додавав він, – я потурбуюся про хлопчика Лефевра. – І з цими словами його милість звичайно засинав, вони були для нього як заспокійливі ліки.

– Полюбляю слухати, як Трім розповідає про капітана, – сказала Сузанна. – Він добрий пан, – сказав Обадія, – іншого такого немає на світі. – Так, і найхоробріший з усіх командирів, – сказав капрал, – які водили коли-небудь людей в атаку. – В усій королівській армії не було кращого офіцера – і кращої людини на Божому світі; він пішов би на жерло гармати, навіть якби бачив засвічений гніт біля самого запалу, – і все-таки, незважаючи на це, серце у нього для інших лагідне, як у дитяти. – Він не образив би курчати. – Я краще погоджуся возити такого пана за сім фунтів на рік, – сказав Джонатан, – аніж інших за вісім. – Спасибі тобі, Джонатане, за твої двадцять шилінгів, – сказав капрал, потискуючи кучерові руку, – це однаково якби ти поклав їх мені в кишеню. – Я служитиму йому довіку, так я його люблю. – Він мені друг і брат – і якби я знав напевно, що мій бідолашний брат Том помер, – вів далі капрал, дістаючи хустку, – то, коли б у мене було десять тисяч фунтів, я б відписав їх капітанові до останнього шилінга. – Трім не міг утриматися від сліз при цьому заповідальному доказі своєї відданості дядькові Тобі. – Уся кухня була зворушена. – Розкажіть же нам про бідного лейтенанта, – сказала Сузанна. – З превеликим задоволенням, – відповів капрал.

Сузанна, куховарка, Джонатан, Обадія і капрал Трім сіли навколо вогню, і як тільки посудниця зачинила двері в кухні, – капрал почав.

Та я просто турок: так забути рідну матір, неначе її в мене зовсім не було і природа виліпила мене власними силами, поклавши голим на берегах Нілу. – Ваш покірний слуга, мадам, – я заподіяв вам купу клопоту, – бажаю, щоб вони не пропали дарма; проте ви залишили у мене тріщину на спині, – а ось тут спереду відвалився великий шматок, – і що накажете робити з цією ногою? – Ні за що мені не доволочитися на ній до Англії.

Сам я ніколи ні з чого не дивуюся; і власне судження так часто мене обманювало в житті, що я йому зовсім не довіряю, справедливо це чи ні, – в усякому разі, я рідко гарячуся з нікчемних приводів. Проте я шаную істину стільки ж, як і будь-який із вас; і коли вона від нас вислизає, я вдячний кожному, хто бере мене за руку і спокійно веде шукати її, як річ, яку ми обоє втратили і без якої нам обом важко обійтись, – я готовий піти з таким доброзичливцем на край світу. – Але я ненавиджу вчені суперечки, – і тому (за винятком питань релігійних і таких, що зачіпають інтереси суспільства) швидше підпишуся під усім, що не застрягне у мене в горлі на першій же фразі, ніж дам себе залучити в одну з таких суперечок. – Річ у тому, що я не переношу духоти – і поганих запахів особливо. – З цих міркувань я із самого початку вирішив, що якщо коли-небудь з чиєї-небудь вини збільшиться рать мучеників – або утвориться нова, – я до цього руки не докладу, ні прямо, ні побічно.

Але повернімося до моєї матері, мадам.

Думка дядька Тобі про те, що «в поведінці римського претора Корнелія Галла не було нічого поганого, якщо він спав зі своєю дружиною», – або, вірніше, останнє слово цієї думки – (бо це було все, що почула моя мати) зачепило в ній найуразливіший бік жіночої статі. – Не зрозумійте мене неправильно: – я маю на увазі її цікавість; – вона миттєво уявила, що розмова йде про неї, а коли думка ця оволоділа її свідомістю, ви без зусиль зрозумієте, що кожне слово батька вона відносила або до себе, або до сімейних своїх турбот.

– Скажіть, будь ласка, мадам, на якій вулиці живе та дама, яка вчинила б інакше?

Від незвичайних обставин смерті Корнелія батько зробив перехід до смерті Сократа і викладав дядькові Тобі суть захисної промови філософа перед суддями; – це було надзвичайно: – не промова Сократа, – а захоплення нею мого батька. – Він сам написав «Життя Сократа» [233]за рік до того, як залишив торгівлю, і я боюся, що вона-то, головним чином, і вплинула на його рішення. Ось чому ніхто не був краще за мого батька оснащений для того, щоб понестися з таким піднесенням по морях героїчного красномовства. Жоден період Сократової апології не завершувався в нього словами коротшими, ніж переродження або знищення , – жодна думка в середині його не була нижчою, ніж бути – чи не бути , – ніж перехід у новий і незвіданий стан – або в довгий, глибокий і мирний сон, без сновидінь, без просипу, – ніж: «І ми, і діти наші народжені для того, щоб померти, – а не для того, щоб бути рабами». – Ні – тут я плутаю; це взято з промови Елеазара, як її передає Йосиф [234](De Bell Іudaіc [235]). Елеазар признається, що дещо запозичив із індійських філософів; ймовірно, Александр Великий під час свого вторгнення в Індію, після підкорення Персії, в числі багатьох украдених речей – украв також і цей вислів; таким чином, його було привезено, якщо не ним самим (оскільки всі ми знаємо, що він помер у Вавилоні), то, в усякому разі, ким-небудь із його мародерів у Грецію, – із Греції потрапило в Рим, – з Рима у Францію, – а з Франції в Англію. – Так здійснюється кругообіг речей.