Лоренс Стерн - Трістрам Шенді

По суші я не можу собі уявити іншого шляху. —

Водою вислів легко міг спуститися по Гангу в Гангську або Бенгальську затоку, а звідти в Індійський океан; по торговельних шляхах того часу (шлях із Індії через мис Доброї Надії був тоді невідомий) він міг бути потім завезений разом із іншим москательним товаром і прянощами по Червоному морю в Джедду, порт Мекки, або ж у Тор, або в Суец, міста, розташовані в самій глибині затоки, а звідти караваном у Копт, на відстані всього трьох днів шляху, далі по Нілу прямо в Александрію, де наш вислів вивантажено було біля самого підніжжя великих сходів Александрійської бібліотеки, – і з цього складу, я думаю, його й дістали. – Господи Боже! яку складну торгівлю доводилося вести вченим того часу!

– У мого батька була манера, що трохи нагадувала Іова (якщо тільки така людина коли-небудь існувала – якщо ж ні, то й говорити ні про що. —

А втім, зауважу мимохідь, на тій основі, що ваші вчені дещо утруднюються точно встановити епоху, коли жив цей великий чоловік, – наприклад, до чи після патріархів і т. д., – оголосити на цій підставі, що він не жив зовсім, трохи жорстоко, – це не те, чого вони хотіли б, – але хай там як) – у мого батька, повторюю, була манера, коли події повертали на лихе, особливо в першому пориві роздратування, – дивуватися, навіщо він народився, – бажати собі смерті – часом навіть гіршого. – А коли виклик був занадто зухвалим і прикрість наділяла вуста його неабиякою силою, – ви навряд чи могли б, сер, відрізнити його від самого Сократа. – Кожне його слово дихало тоді почуттями людини, що зневажає життя і байдужа до всякого його результату; ось чому, хоча мати моя не була жінкою особливо начитаною, одначе зміст промови Сократа, що його подавав батько дядькові Тобі, був для неї річчю зовсім не новою. – Вона слухала зі спокійною увагою і продовжувала б так слухати до кінця розділу, якби батько не заглибився (без жодного розумного приводу) в ту частину промови, де великий філософ перераховує своїх однодумців, своїх союзників і своїх дітей, але відмовляється будувати свій захист, діючи на почуття суддів. – «У мене є друзі, – у мене близькі, – у мене троє занедбаних дітей», – говорить Сократ. —

– Отже, – вигукнула моя мати, відчиняючи двері, – у вас на одного більше, містере Шенді, ніж я знаю.

– Господи Боже! На одного менше, – сказав батько, встаючи і виходячи з кімнати.

– Це він про дітей Сократа, – сказав дядько Тобі. – Який помер сто років тому, – відповіла мати.

Дядько Тобі був не сильний у хронології – тому, не бажаючи ступати і кроку далі по ненадійному ґрунту, він розсудливо поклав свою люльку на стіл, устав, дружньо взяв мою матінку за руку і, не кажучи більше ні хорошого, ні поганого слова, повів її за батьком, щоб той сам дав необхідні роз’яснення.

Якби був цей том фарсом, – припущення, на мою думку, абсолютно пусте, якщо тільки не вважати фарсом будь-яке життя і будь-які думки, то останній розділ, сер, закінчував би першу його дію, і тоді цей розділ мав би починатися так:

Птр… р… інг – твінг – твенг – прут – трут – ну і препогана скрипка. – Ви не скажете, настроєна вона чи ні? Трут – прут. – Це, мабуть, квінти. – Як погано натягнуті струни – тр. а. є. і. о. у – твенг. – Кобилка височезна, а душка зовсім низенька, – інакше – трут… прут – послухайте! адже зовсім не так погано. – Тілі-тілі, тілі-тілі, тілі-тілі, там. Грати перед хорошими суддями не страшно, – але ось там стоїть людина – ні – не та, що зі згортком під пахвою, – а така поважна, в чорному. – Ні, ні! не джентльмен при шпазі. – Сер, я скоріше погоджуся зіграти капричіо самій Калліопі, [236]ніж провести смичком по струнах перед цим паном, – і все ж таки ставлю свою кремонську скрипку проти сопілки, – таке нерівне музичне парі ніколи ще не укладалось, – що зараз я найбезбожнішим чином сфальшую на своїй скрипці, а в нього навіть жоден нерв не ворухнеться. – Далі-тілі, делі-тілі, – ділі-тілі, – далі-пілі, – дулі-пілі, – лозина-трут – кріш-креш-краш. – Я вас убив, сер, а йому, ви бачите, хоч би що, – якби навіть сам Аполлон заграв на скрипці після мене, він би не приніс йому більшого задоволення.

Тілі-тілі, тілі-тілі, тілі-тілі – там – там – трам.

– Ваші милості й ваші превелебності люблять музику – і Бог наділив вас усіх хорошим слухом – а деякі з вас і самі чудово грають – трут-прут, – прут-трут.

О, є на світі чоловік – якого я міг би слухати з ранку до ночі, – який має хист дати відчути те, що він грає, – який заражає мене своїми радощами та надіями і приводить в рух найпотаємніші пружини мого серця. – Якщо ви бажаєте позичити у мене п’ять гіней, сер, – тобто на десять гіней більше того, що в мене зазвичай є, – або ви, панове аптекар і кравець, хочете, щоб я сплатив ваші рахунки, – скористайтеся цим випадком.