Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

– Авжеж, і, крім того, – додав Сильвер, – цей хлопчисько, чорт забирай, витяг мапу зі скрині Біллі Бонса. Тепер, нарешті, він у наших руках.

– Треба порішити його! – Морґан із лайкою підхопився з місця зі швидкістю двадцятилітнього парубка й витягнув ніж.

– Зупинись! – гаркнув Сильвер. – Хто ти такий, Томе Морґан? Може, ти вважаєш себе тут капітаном? Клянусь, я добряче провчу тебе! Ослухайся мене – і махнеш туди, куди до тебе подалося чимало відчайдухів за останні тридцять років. Одні з них висіли на реях, решта, хай їм чорт, пішли рибам на харч. Не було ще такої людини, яка вціліла б після того, як повстала проти мене. Закарбуй собі це на носі, Томе Морґан!

Морґан замовк, але решта піратів заремствували.

– Том має рацію, – проговорив один із них.

– Годі нас дурити, – гарчав другий. – Нехай мене повісять, але я не дозволю ще раз пошити себе в дурні, Джоне Сильвер…

– Хто з вас, джентльмени, бажає мати справу зі мною? – знову гримнув Сильвер і нахилився вперед, тримаючи в правій руці запалену люльку. – Чого мовчите, наче язики вам відсохли? Кажіть, не соромтеся. Я не для того прожив стільки років на світі, щоб якийсь там п’яничка перетяв мені дорогу! Ви знаєте наш звичай. Ви всі тут, як самі кажете, джентльмени удачі. Виходьте, я готовий! Нехай той, кому не забракне духу, вийме свій кортик, і я, навіть на своїй милиці, побачу, якого кольору в нього тельбухи, ще до того, як згасне моя люлька!

Пірати замовкли. Ніхто з них не наважився прийняти Сильверів виклик.

– От ви які! Гарні, нема чого казати! – не вгавав Сильвер, знову беручи в рот люльку. – На вас цікаво дивитися, але битися з вами не варто. Я вам кажу по-людськи – я тут обраний капітаном, бо розумніший за вас усіх. Якщо ви не бажаєте битися відкрито, як джентльмени удачі, то слухайтеся мене, хай вам грець! Я вас навчу коритися. Цей відчайдушний хлопчина мені сподобався: він показав себе чоловіком і вартий більшого за кожного з вас. Спробуйте його зачепити – і матимете справу зі мною.

Запала тяжка мовчанка. Я стояв, прихилившись до стіни. Серце моє, як і раніше, вискакувало з грудей, але я відчув надію на порятунок. Сильвер сидів на бочці з коньяком, склавши руки на грудях, і спокійнісінько пихкав люлькою, наче у себе в таверні. Тільки очі його неспокійно бігали, і він спідлоба спостерігав за своєю командою. Пірати відійшли вбік і про щось шепотілися. Голоси їх відлунювали в мене у вухах, як дзюркіт потоку. Іноді вони озиралися, і червонуватий блиск головешки вихоплював із темряви їхні збуджені обличчя. Однак поглядали вони більше не на мене, а на Сильвера.

– Ви, здається, збираєтеся про щось заявити мені? – запитав він і сплюнув убік. – Кажіть вже. Я вас вислухаю.

– З вашого дозволу, сер, – почав один із піратів. – Ви вправно користуєтеся своїми перевагами, але, може, ви також згадаєте й про інші наші звичаї. Команда незадоволена. Вона не хоче товкти в ступі воду. У неї теж є свої права. Відповідно до наших звичаїв, ми можемо піти на раду. Прошу вибачення, сер, бо наразі ви капітан. Але я хочу скористатися своїм правом і піти на раду.

І, віддавши честь Сильверу за всіма правилами морського уставу, високий, хворобливого виду жовтоокий матрос, років тридцяти п’яти, посунув до дверей і вийшов із блокгауза. Решта один за одним теж пішли вслід. Кожен казав щось на своє виправдання.

– Згідно з правилами, – мовив один.

– У кубрик, на збори, – сказав Морґан.

Ми із Сильвером залишилися самі в блокгаузі при світлі палаючої головешки. Сильвер вийняв з рота люльку й ледь чутно прошепотів мені:

– Твоє життя висить на волосинці, Джиме Гокінс, і, що найгірше, тобі загрожує катування. Вони хочуть змістити мене. Але ти бачив, що я заступився за тебе. Я не збирався цього робити, але після твоїх слів змінив плани. Я був у розпачі через те, що так нерозумно програв гру й можу потрапити на шибеницю. Почувши твої слова, я сказав собі: «Заступися за Гокінса, Джоне, і Гокінс заступиться за тебе. Він – твоя остання карта, так само як і ти – його. Послуга за послугу. Ти врятуєш його від катування, а він тебе – від зашморгу».

Я не дуже розумів, про що йде мова.

– Ви думаєте, що програли?

– Авжеж, чорт забирай! – відповів він. – Шхуни немає, нам загрожує шибениця – хіба цього замало? Як тільки я глянув на бухту й побачив, що шхуни немає, я відразу зметикував, що справу програно. А щодо цієї зграї та їхніх рад, то, сказати по правді, всі вони дурні та боягузи. Я спробую врятувати тебе, а ти, в свою чергу, витягуй Довганя Джона із зашморгу.