Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

Я щосили вчепився у ванти обома руками й заплющив від жаху очі. Запаморочення минуло, серце заспокоїлося, і я опанував себе. Спочатку я хотів було витягти ніж із рани, однак, чи то він засів надто глибоко, чи то мені забракло мужності, але затремтівши всім тілом, відмовився від цієї спроби. І саме тремтіння допомогло мені: ніж, що, як виявилося, тримався більше на шкірі, ніж на м’ясі, вислизнув із рани. Кров потекла сильніше, але тепер я майже звільнився – мене втримували лише прицвяховані ножем камзол і сорочка. Я сіпнувся й вивільнився остаточно, потім швиденько спустився на палубу по вантах із правого борту, бо не хотів спуститися тими вантами, з яких тільки-но зірвався Ізраель Гендс.

Я пішов до каюти й перев’язав свою рану, що сильно нила й кровоточила, утім, вона була не дуже небезпечною й майже не заважала мені рухати рукою. Тепер я насправді був повноправним хазяїном судна, і мені схотілося звільнитися від останнього пасажира – мертвого О’Брайєна. Він, як я вже згадував, скотився аж до борту й лежав там, наче страшна воскова лялька. Тепер я вже не боявся його, бо за час подорожі призвичаївся до убитих і мертвих. Я підняв його, як мішок із висівками, і перекинув через борт. Він із плескотом занурився у воду, тільки червоний ковпак плавав на поверхні води. Спливло кілька хвилин, і він лежав на дні поруч із Ізраелем Гендсом, повільно рухаючись при кожному русі води. Його безволоса – О’Брайєн, попри молоді літа, був зовсім лисий – спочивала на колінах убивці, і навколо їхніх тіл сновигали риби.

Я був на шхуні сам. Почався відплив. Сонце стояло так низько, що тіні сосен із західного берега сягали палуби «Іспаньйоли». Подув вечірній бриз і, хоча зі сходу бухту захищала висока скеля з двома піками, гули троси, а вітрила розгойдувалися й ляскали.

Розуміючи, що судну загрожує небезпека, я підтяг і спустив клівери, і довгенько поморочився з гротом. Коли судно накренилося, гик перекинувся за борт і частина грота опинилася у воді. Шкоти так напнулися, що страшно було до них доторкатися. Тоді я вийняв ніж і перетяв фали. Гафель опустився, і парусина, напнувшись, лягла на воду. Підтягти нірал я не зміг, скільки не бився, довелося віддати себе й «Іспаньйолу» на волю долі.

А бухта вже поринала в тінь. Останні промені сонця, пробившись крізь лісову прогалину, осяяли заквітлий кістяк зруйнованого корабля. Холоднішало. Вода, підхоплена відпливом, швидко спадала, і шхуна міцніше лягала на бік.

Я перебрався на ніс і подивився вниз. Під носом було неглибоко, тож я, схопившись обома руками за канат, переліз через борт. Вода доходила мені до пояса, під ногами я відчув тверде піщане дно, укочене хвилями. Покинувши «Іспаньйолу», що лежала на боці, із зануреним у воду гротом, я швидко покрокував убрід до берега. Сонце вже сіло, і вечірній бриз шумів у сутінках хвоєю сосен.

Я таки повернувся на острів, і не голіруч. За мною стояла видерта з рук піратів шхуна, на якій ми зможемо відплисти в море. Мені хотілося якнайшвидше дістатися до блокгауза і похвалитися своїм успіхом. Ймовірно, мені дорікнуть за мою відлучку без дозволу, але захоплення «Іспаньйоли» заступить усі хиби, навіть сам капітан Смоллетт визнає, що я не гаяв часу.

У пречудовому настрої, сповнений солодких надій, я закрокував до блокгауза. Згадавши, що одна з річечок, що впадають у бухту стоянки капітана Кідда, бере початок біля двоголового пагорба, я рушив до нього, аби перейти струмок у найвужчому місці. Ідучи по схилу, порослому негустим лісом, я невдовзі обігнув пагорб і перейшов убрід струмок.

Я опинився неподалік від того місця, де зустрівся з Беном Ґанном. Далі я йшов більш обережно, сторожко озираючись. Вечір швидко перейшов у ніч. У темряві між двома стрімчаками пагорба слабко мерехтів вогник. Ймовірно, Бен Ґанн варив собі вечерю. Я подивувався його необережності. Якщо я побачив цей вогонь, його могли помітити й пірати зі свого табору.

Темрява насувалася з неймовірною швидкістю. Лише двоголовий стрімчак за мною й вершина Підзорної Труби праворуч були мені віхами, але обриси їх поступово розпливалися у довколишньому мороці. Де-не-де мерехтіли рідкі зірки. У темряві я натикався на кущі й падав у піщані ями.

Раптом трохи посвітлішало, і, глянувши нагору, я побачив освітлену блідим сяйвом вершину Підзорної Труби. А невдовзі з-за дерев виплив повний срібний місяць.

Іти стало набагато легше, і я прискорив крок. Зайшовши у гай, що оточує блокгауз, намагався пробиратися обережніше й повільніше. Сумно було б, якби мене підстрелили через непорозуміння свої ж.