Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

– Геть капітана Сильвера! Слава капітанові Смоллетту! – крикнув я, розмахуючи шапкою.

Гендс скоса спостерігав за мною, не підводячи похнюпленої голови.

– Я думаю, – проговорив він нарешті, – що ви, капітане Гокінс, не відмовитеся пристати до берега. Чи не так?

– Чом би й ні, – відповів я. – З превеликим задоволенням, містере Гендс.

– Продовжуйте.

І я завзято взявся до їжі.

– Цей хлопець, – торочив своє Гендс, кивнувши в бік убитого, – ірландець, О’Брайєн, поставив разом зі мною вітрила, бо ми хотіли повернутися назад у бухту. Тепер він мертвий і тхне, як вода в трюмі. То хто поведе шхуну, запитую я? Сам, без моїх вказівок, ви не впораєтеся. Отже, дайте мені попити й поїсти та допоможіть перев’язати рану хусткою чи шарфом. А я розкажу вам, як керувати шхуною. Годиться?

– Але я не хочу повертатися на стоянку капітана Кідда. Я думаю пройти в Північну бухту й пристати там, – заявив я.

– Добре. Не такий я й дурень, справді. Чудово розумію, у чому справа. Я програв, і щастя на вашому боці. Північна бухта? Тож я не маю вибору. Візьмуся вести судно навіть до місця страти, чорт забирай!

Я мав підозри, що він замислив щось зле, однак пристав на цю думку. Через кілька хвилин шхуна йшла по вітру вздовж Острова Скарбів, і я сподівався досягти Північної протоки ще до полудня, щоб увійти в неї до припливу й стати в безпечному місці, де можна дочекатись спаду води й спуститися на берег.

Закріпивши румпель, я спустився вниз і дістав зі свого ящика подаровану матір’ю шовкову хустку. З моєю допомогою Гендс перев’язав глибоку колоту кровоточиву рану в стегні, а трохи попоївши й випивши бренді, помітно підбадьорився. Він сів прямо та заговорив голосніше, чітко вимовляючи слова. Взагалі видавався зовсім іншою людиною.

Дув ходовий бриз, і шхуна летіла, як птах. Берег бовванів попереду, і вигляд його швидко змінювався. За височиною пішли плоскі піщані низовини, порослі карликовою сосною. Незабаром ми обігнули скелястий мис, що височів на північному краї острова.

Я був у чудовому настрої й насолоджувався прекрасною сонячною погодою та мальовничими краєвидами. Я не відчував ані спраги, ані голоду, ані докорів сумління за дезертирство із блокгауза, бо тепер я заволодів шхуною. Мене бентежили тільки очі Гендса, що невідступно стежили за моїми рухами, і його дивна усмішка, в якій були не тільки страждання й слабість, але і ще щось затаєне й недобре.

Вітер, що до цього був ходовим, подув тепер на захід, і ми легко пройшли північно-східним краєм острова до Північної бухти. Стати на кітву ми не могли, і тому не наважувалися ввійти в бухту в очікуванні припливу. Час тягся повільно, тож боцман навчав мене, як робити поворот.

Потім ми обоє мовчки сіли їсти.

– Капітане, – звернувся до мене Гендс із недоброю усмішкою. – Тут от лежить мій давній приятель О’Брайєн. Чи не викинете ви його за борт? Я не дуже педантичний у цьому й не маю докорів сумління через те, що загнав його на той світ. Але, як на мене, то не найкраща прикраса для нашого судна. Хіба ні?

– Мені сил забракне, і, крім того, така робота мені не до смаку. Нехай собі валяється! – відповів я.

– Прокляте судно, ця «Іспаньйола», Джиме, – підморгнув він мені. – Скільки нещасних моряків загинуло на ній відтоді, як ми вийшли із Бристоля. Навіть не пригадаю такого невдалого плавання. Бідолаха О’Брайєн теж загинув по-дурному. А тепер я прошу вас спуститися вниз і принести мені… чорт забирай, я забув, що мені треба… так, пляшечку вина, Джиме, але не бренді, бо воно занадто міцне для моєї слабкої голови.

Безпам’ятство боцмана видалася мені підозрілим, не менш підозрілою було і надання переваги вину над бренді. Очевидно, це був привід, щоб спровадити мене з палуби, але для чого – я не міг второпати. Гендс уникав зустрічатися зі мною поглядом, його очі неспокійно блукали. Він дивився то на небо, то на труп О’Брайєна. З його посмішки й тону голосу навіть дитина здогадалася б, що він щось замишляє. І хоч я про те здогадався, удав, ніби нічого не сталося: обдурити таку тупу людину, як Гендс, було неважко.

– Вина? – перепитав я. – Гаразд. Але якого – білого чи червоного?

– Байдуже, – відповів Гендс. – Аби тільки міцніше й побільше.

– Чудово. Я принесу вам портвейну, містере Гендс. Тільки його доведеться пошукати.

Я спустився вниз по трапу, навмисно стукаючи черевиками якнайгучніше, потім скинув їх, пробіг запасним коридором, пішов угору з кубрика по трапу й обережно, щоб Гендс мене не помітив, визирнув через капітанську будку. Мої підозри справдилися. Гендс став рачки. Поранена нога, мабуть, таки завдавала йому сильного болю (я чув його стогони), проте він хутко поповз по палубі до лівого шпігату й витяг з-під каната схожий на кортик довгий ніж, весь забруднений кров’ю. Він оглянув його, випнувши нижню щелепу, провів пальцем по лезу й, заховавши ніж за пазуху, поповз назад, туди, де сидів.