Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

Тримаючись за канат, я привстав у човнику, щоб заглянути в каюту. Тим часом шхуна і її супутник, мій човник, швидко мчали за течією й порівнялися з багаттям на березі. Судно «заговорило», як кажуть моряки, тобто з шумом краяло хвилі, і, поки я не зазирнув в ілюмінатор, не міг зрозуміти, чому пірати не б’ють на сполох. Ризикуючи перекинутись, я заглянув у каюту лише раз, але й цього було цілком достатньо: Ізраель Гендс і його товариш зійшлися врукопаш і вчепилися один одному в горлянку.

Я швидко опустився в човник – ще секунда, і він би перекинувся. У мене перед очима й досі стояли люті, налиті кров’ю обличчя піратів, освітлені тьмяним мерехтливим світлом лампи. Я навіть заплющив очі, щоб відігнати від себе цю нав’язливу картину.

Нескінченні рулади на березі нарешті урвалися, і пірати хором загорланили свою улюблену пісню:

Я подумки погодився зі співаком – і справді, ром є головною причиною бійки в каюті «Іспаньйоли».

Мій човник раптово здригнувся, нахилився й змінив курс. Швидкість течії підсилилася. Розплющивши очі, я побачив, що навкруги шумлять, пінячись і злегка фосфоресціюючи, дрібні бурунчики. «Іспаньйола», що пливла за кілька ярдів поперед мене, теж, здавалося, змінила курс. Вдивившись у темряву, я пересвідчився, що її тепер відносить до півдня.

Я озирнувся на берег, і серце моє тривожно забилося. Просто за спиною я побачив полум’я багаття. Течія різко повернула праворуч, захопивши і важку шхуну, і мій тендітний човник. Бурхливим квапливим потоком хвилі поспішали через вузьку протоку у відкрите море. Раптом шхуна зробила ще один поворот під кутом у тридцять градусів, і на борту почувся лемент. По трапу затупотіли ноги, і я вирішив, що пірати припинили бійку, хміль умить вивітрився від несподіваної небезпеки.

Я ліг на дно човника й здався. Коли вийду з протоки, то неминуче потраплю в смугу прибою, і моїм мукам буде покладено край. Я очікував загибелі, але не наважувався йти їй назустріч із широко розкритими очима. Лежав протягом кількох годин, чекаючи на смерть, і хвилі заколисували мене й обливали бризками. Поступово мене опанувало дивне тупе заціпеніння, і я, попри весь жах, забувся й заснув, згадуючи про домівку і про наш старий готель «Адмірал Бенбов».

Коли я прокинувся, уже розвиднилося. Я побачив, що вода несе мене уздовж південно-західного берега Острова Скарбів. Сонце зійшло, але його заступав мені масив Підзорної Труби, що обривався до моря стрімчаками. Неподалік височіли Грот-щогла й Бізань– щогла з темними голими вершинами, оздоблені стрімчаками в сорок-п’ятдесят футів заввишки, оторочені валунами. Від мене до острова було десь чверть милі, тож першою майнула думка – узятися за весло й прямувати до берега. Та невдовзі я відмовився від цього наміру. Між стрімчаками кипіли й пінилися буруни; величезні хвилі щомиті з гуркотом здіймались вгору. Наблизитися до берега – означало йти на неминучу загибель: я або потону, або розіб’юся об скелі. Крім того, на скелях лежали, зрідка поринаючи у воду, якісь незграбні страховиська, схожі на величезних слимаків. Їх було десятків два, і вони так ревіли, що перекривали гуркіт прибою.

Як я довідався згодом, це були морські леви, абсолютно небезпечні тварини. Однак їх вигляд і прибій при стрімких скелях відбив мені охоту приставати до берега, і я волів краще загинути у відкритому морі.

На щастя, на північ від Грот-щогли я помітив довгу піщану смугу, що оголилася під час відпливу. Далі на північ виднівся Лісистий мис – така назва була на мапі, – порослий високими зеленими соснами.

Я пригадав слова Сильвера про північну течію вздовж західного берега Острова Скарбів і, здогадавшись, що потрапив у неї, вирішив оминути Грот-щоглу й спробувати пристати до більш гостинного на вигляд Лісистого мису.

Морем ходили великі брижі. Дув південний вітер по воді, і хвилі легко здіймалися й опускалися, не зіштовхуючись одна з одною. Коли б не це, я давно загинув би, але тепер мій човник ішов напрочуд легко й вільно. Лежачи на його дні, я бачив величезні блакитні хвилі, ладні поглинути мене, але мій човник підстрибував, як на пружинах, легко злітав на гребінь і плавно опускався вниз.

Я осмілів і вирішив повеслувати. Але найменше порушення рівноваги в одну мить позначалося на ході човника. Ледь я поворухнувся, і він, замість того щоб плавно спуститися, стрімко і круто злетів із гребеня хвилі й занурився носом у воду. Мені від того запаморочилося в голові. Переляканий, мокрий до нитки, я повернувся в попереднє положення, і човник, вирівнявшись, знов заковзав легко й вільно. Невже не можна керувати ходом човника? Тоді як же мені дістатися берега?