Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

Розшукавши човен, я мав намір повернутися до блокгауза. Та мені дошкулювала інша нав’язлива думка, і я вирішив діяти, навіть не спитавши дозволу в капітана Смоллетта. Я задумав підплисти вночі до «Іспаньйоли» і перерізати кітвовий канат, віддавши судно течії. Без сумніву, пірати після сьогоднішньої невдачі вирішать підняти кітву й відплисти в море. Цьому варто перешкодити, поки ще не пізно. Вахтові на шхуні не мали жодної шлюпки, тож великої небезпеки я в тому не вбачав.

Перекусивши сухарями, я чекав темряви. Ніч видалася погожа для моєї оборудки. Усе небо затягло хмарами, і після заходу сонця на острів упала темрява, хоч в око стрель. Я звалив на плечі човник, вийшов із печери і, спотикаючись, побрів по схилу. Серед мороку виднілися тільки дві світлі плями: велике багаття на березі біля болота, де пиячили пірати, і вогник із кормового ілюмінатора шхуни, що стояла на кітві. Відплив почався, повернувши судно носом до мене, тож я бачив саму світлову пляму в тумані. Мені довелося досить довго йти по коліно в багнюці, поки я нагнав відступну воду й, пройшовши кілька ярдів убрід, обережно спустив свій човник.

Човник, як я й припускав, годився для людини мого зросту й ваги – легкий і рухливий, але водночас і такий верткий, що керувати ним – сам клопіт. Він постійно лягав у дрейф і кружляв, попри всі мої зусилля. Пізніше сам Бен Ґанн визнав, що «треба звикнути до вдачі човника, щоб керувати ним».

Авжеж, я не знав вдачі човника, і він ішов у будь-якому напрямку, тільки не туди, куди треба. Частіше він просто повертав до берега, і, коли б не відплив, я нізащо не дістався б до шхуни. На щастя, відплив ніс мене прямісінько на «Іспаньйолу». Спочатку вона виринула з темряви чорною масою, далі проступили обриси корпуса і щогл, а потім швидка течія відпливу понесла мене до кітвового каната, за який я спритно вхопився.

Канат під вагою судна напнувся, як тятива. Навколо корпуса шхуни в темряві відплив вирував і бурхав, як гірський потік. Один удар ножа, і «Іспаньйола», підхоплена відпливом, помчала б у відкрите море.

Однак я вчасно зметикував, що туго напнутий канат, якщо його перерізати одним махом, ударить мене сильніше, ніж кінь брикне задніми ногами. Якби я зважився на цей божевільний учинок, пішов би на дно разом зі своїм човником, – це вже точно.

Тому я вирішив почекати. Якби не добра нагода, то мені, ймовірно, довелося б відмовитися від свого наміру. Але вітер раптом змінив напрямок і подув не з півдня й південного сходу, а з південного заходу. Раптовий шквал зрушив «Іспаньйолу» проти течії. Канат під моєю рукою провиснув і занурився у воду. Зраділий, я витяг свій морський ніж, розчепив його зубами й перерізав канат до половини. Потім я почекав нового пориву вітру. У каюті зчинився гамір, але я так захопився своєю справою, що не звертав на те уваги. Потім, нудячись, став прислухатися. Я впізнав голос боцмана Ізраеля Гендса, що служив каноніром у Флінта. Його співрозмовником був, мабуть, пірат у червоному нічному ковпаку. Обоє, судячи з голосів, були як чіп п’яні й не припиняли пити. Один із них розчахнув ілюмінатор і з лайкою щось кинув – певно, порожню пляшку в море. Утім, вони не тільки пили, але й сварилися. Лайки сипалися градом, а іноді мені здавалося, що справа йде до бійки. Однак щораз буча спадала нанівець і голоси трохи вщухали.

На березі між деревами виднілося полум’я великого багаття. Хтось наспівував стару матроську пісню, виводячи після кожного куплета такі нескінченні тягучі рулади, що можна було тільки дивуватися терпінню співака. Я не раз чув цю пісню під час нашого плавання й мені пригадалися її слова:

Я подумав, що тужлива пісенька відповідає настрою піратів, що зазнали сьогодні важких втрат. Утім, я швидко переконався, що всі пірати були так само жорстокі й байдужі, як і їхня морська стихія-годувальниця.

Нарешті знову налетів шквал, і шхуна підсунулася до мене в темряві. Канат провис, і я перерізав останні волокна. Вітер майже не займав мій човник, і за мить повз мене проплив ніс «Іспаньйоли», що повільно повернулася й пішла за водою відпливу.

Я працював веслами щосили, боячись перекинути човник. Та всі мої зусилля йшли намарно, тож мусив відштовхнутися від корми, бо лишатися під бортом шхуни було небезпечно. Коли відштовхувався, до рук мені потрапив кінець каната, що висів на кормі. Я підхопив його. Чому зробив це – не знаю. Ймовірно, то було несвідомо. Але коли канат опинився в моїх руках і я переконався, що він міцно закріплений, мені стало цікаво, і я вирішив зазирнути в кормовий ілюмінатор.