Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

Я довідався все, що мені потрібно. Ізраель може рухатися. Він озброєний. Якщо він намагався спровадити мене з палуби, отже, він хоче порішити мене. Що він думав робити потім – чи мав намір допхатися від Північної бухти до табору піратів або стріляниною з гармати закликати товаришів на допомогу, – цього я, звичайно, знати не міг.

Я міг довіряти Гендсу тільки в тому, де наші інтереси збігалися. Ми обидва хотіли відвести шхуну в безпечне місце, звідки потім її можна буде вивести без особливого клопоту й ризику. Поки це не сталося, моє життя в безпеці.

Розмірковуючи, я не гаяв часу: швидко повернувся назад до каюти, взувся, знайшов пляшку вина й пішов на палубу. Гендс лежав нерухомо, з трохи розплющеними очима, наче йому важко було дивитися на денне світло. Він поглянув на мене, спритно, звичним жестом відбив горлечко в пляшки й сьорбнув вина зі своїм звичайним побажанням «Усього гарного». Потім, передихнувши, він дістав із кишені пакуночок жувального тютюну й попросив мене відрізати йому шматок.

– Відріжте мені шматочок жуйки, – попросив він. – У мене немає ножа, та якщо б і був, то мені забракло б сил користуватися ним. Ох, Джиме, Джиме, погано мені! Ймовірно, я востаннє жую тютюн, бо недовго мені лишилося.

– Добре, – відповів я. – Я відріжу вам тютюну. Але на вашому місці я перед смертю намагався б покаятися.

– Покаятися? У чому?

– Як у чому? – скрикнув я. – Ви порушили свій обов’язок. Ви забруднили руки кров’ю безневинних. Отут, біля ваших ніг, лежить вбита вами людина, і ви ще запитуєте мене – у чому покаятися?

Я трохи гарячкував, думаючи про закривавлений ніж у нього за пазухою. Але Гендс у відповідь тільки ковтнув вина й заговорив повчально:

– Я тридцять років плавав у морі, і випробував усе: гарне і погане, шторми і штилі, голод і спрагу, різанину й багато ще чого. І, запевняю вас, ніколи ще не бачив, щоб справедливість давала користь! Хто перший ударить, за тим і правда. «Мертві не кусаються» – от моя приказка. А тепер, – він раптом змінив тему розмови, – годі про це. Приплив працював за нас, і якщо ви, капітане Гокінс, слухатиметеся моїх вказівок, ми незабаром увійдемо в бухту й пристанемо до берега.

Дійсно, нам залишалося пройти милі дві, не більше, але плавання виявилося не з легких. Треба було вправно керувати шхуною, щоб увійти у вузьку й звивисту Північну бухту. Я виявився гарним і кмітливим виконавцем, а Гендс – чудовим боцманом. Ми керували так майстерно, аж душа тішилася. Тільки-но ми оминули обидва миси, як з усіх боків нас оточила земля. На берегах Північної бухти росли такі ж густі зарості, як і у Південній, але сама бухта була вужча й довша і нагадувала гирло ріки. Проти нас на південному краї виднівся кістяк напівзотлілого корабля. Це було велике трищоглове судно, яке так довго пролежало тут, що обросло водоростями, а його палубу простромлював дрібний чагарник, вкритий квітами. Це сумовите видовище наче переконувало в тому, що бухта була дуже спокійною стоянкою.

– Чудово, – сказав Гендс. – Подивіться туди: це місце для стоянки. Чистий пісок, затишок, дерева навкруги, та ще й цей квітничок на старому судні.

– А чи зможемо ми знятися потім із мілини? – запитав я.

– А чом би й ні? Треба під час відпливу віднести канат на берег і закріпити навколо однієї із цих сосен, а інший кінець прив’язати до шпиля й тягти, коли почнеться приплив. Шхуна сама зійде з мілини. А тепер, синку, бери очі в руки. Ми близько від мілини, а судно йде занадто швидко. Потроху право… так… бери… право… потроху ліво… бери… бери!

Гендс віддавав накази, а я вправно виконував їх. Раптом він крикнув:

– Стерно на борт, жваво!

Я крутонув стерно, й «Іспаньйола», зробивши крутий поворот, підійшла до берега. Я так захопився маневрами шхуни, що облишив стеження й зовсім забув про небезпеку, яка загрожувала мені. Перехилившись через правий борт, я милувався водою, що пінилася під носом шхуни. Я б точно загинув, якби раптом не озирнувся. Може, я почув шерех, чи то тінь мигнула в полі мого зору, чи то просто спрацював інстинкт самозахисту, але тільки я озирнувся, як побачив Гендса, що підкрадався до мене з ножем у правій руці.

Наші погляди зустрілися, і ми обоє закричали: я від жаху, а він із люті, як роз’ярілий бик. Він кинувся на мене, а я відскочив убік, випустивши з рук румпель, і той боляче вдарив Гендса в груди. Це врятувало мені життя. Поки він прочухався, я вже відбіг убік. Зупинившись біля грот-щогли, я витяг із кишені пістолет і наставив його на Гендса, що знову наближався до мене. Курок клацнув, але пострілу не було: пістон підмочило. Я проклинав себе за недбалість. Чого ж я раніше не оглянув і не перезарядив свої пістолети? Тоді б мені не довелося бігати по палубі, наче вівця від м’ясника.