Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

Місяць зійшов ще вище й освітив галявини та прогалини в лісі. Попереду, між деревами, я помітив червонуватий відблиск, що то спалахував, то згасав, – мабуть, це було багаття.

Я геть не розумів, що це означало.

Нарешті я добрався до узлісся. Із заходу огорожу освітлював місяць. Решта частоколу й сам блокгауз перебували в тіні, подекуди її перетинали смуги перерізаної смугами місячного світла. З іншого боку блокгауза горіло велике багаття, червонуватий відблиск якого різко виокремлювався у сяйві місяця. Ніде ні душі, ні звуку, лише шум вітру.

Я зупинився, здивований і стривожений. Ми ніколи не розводили такого великого багаття, бо капітан наказав берегти паливо. Чи не трапилося під час моєї відсутності якесь нещастя з моїми друзями?

Я, крадучись, наблизився до східного кута частоколу, тримаючись у тіні, і переліз усередину там, де було темніше. Потім обережно, без зайвого шуму, поповз до блокгауза. Незабаром я почув гучне хропіння. Я терпіти його не можу. Але цього разу голосні хропаки моїх друзів видалися мені музикою. Мої друзі живі й почувають себе в безпеці. Хропіння заспокоїло мене, наче крик вартового: «Усе гаразд».

Дивно тільки, що вони не виставили варти. А коли б зараз замість мене підкрадався Сильвер зі своєю зграєю – він би всіх уже перерізав. «От як буває, коли капітан поранений!» – з гіркотою подумав я й знову мимоволі дорікнув собі за те, що покинув друзів у такій небезпеці.

Я наблизився до дверей і зазирнув усередину. Було темно, хоч в око стрель. Крім храпу чувся ще якийсь дивний звук, що нагадував ляскіт крил і постукування дзьобом.

Виставивши руки вперед, я навпомацки пішов на своє місце, посміхаючись при думці, як зрадіють і здивуються мої друзі, побачивши мене ранком.

Я перечепився через чиюсь ногу, але сплячий тільки замукав і перевернувся на інший бік. Раптом із темряви пролунав пронизливий скрипливий лемент: «Піастри! Піастри! Піастри! Піастри!!!»

Капітан Флінт, Сильверів зелений папуга! Це ж він лопотів крилами й довбав дзьобом дерево. Птах виявився кращим за будь-якого гарного вартового, і тепер лементом попереджав їх про мою появу.

Я не встиг отямитися, як усі пробудилися від голосного лементу папуги й підхопилися на ноги. Потім прогримів Сильверів голос:

– Що за чорт! Хто тут?

Я кинувся бігти, але наскочив на когось і, відіпхнувши його, потрапив у лабети іншого, котрий міцно схопив мене.

– Принеси вогню, Діку! – сказав Сильвер.

Хтось побіг назовні й притягнув палаючу головешку.

Багряне світло головешки освітило блокгауз зсередини, і найгірші з моїх припущень виявилися правдою. Пірати захопили зруб і всі наші припаси: барильце коньяку, шинку, мішки із сухарями лежали там, де ми їх поскладали. Жодних ознак полонених, на превеликий жах, я не помітив. Невже всі мої друзі загинули? Шкода, що я не загинув разом із ними!

У блокгаузі я побачив всіх шістьох піратів, що лишилися живими. П’ятеро з них, червоні й опухлі, мабуть, від сну й похмілля, підхопилися на ноги! А шостий тільки підвівся на лікті: його бліде обличчя й закривавлена пов’язка свідчили про поранення. Я пригадав, що під час атаки на блокгауз одного з піратів ми підстрелили, але він встиг утекти. Очевидно, це він і був.

Папуга сидів на плечі в Довганя Джона й чистив дзьобом пір’я. Сам Сильвер видався мені більш блідим і серйозним, ніж зазвичай. Як і раніше, він був вбраний в ошатний каптан, в якому приходив із пропозицією перемир’я, але тепер каптан цей був забруднений глиною й пошарпаний колючим чагарником.

– Ага, – мовив він. – Сам Джим Гокінс завітав до нас на гостину. Що ж, тішуся з цього! – Сильвер сів на барильце з коньяком і заходився набивати люльку. – Дай-но мені вогню, Діку, – попросив він і, прикуривши, сказав: – Можеш кинути головешку назад у багаття. А ви, джентльмени, не соромтеся й лягайте. Вам нема чого стояти перед містером Гокінсом, – він вибачить вашу неґречність, хіба ні? Отже, Джиме, – звернувся він до мене, пихкаючи люлькою. – Ти завітав до нас у гості. Який приємний сюрприз для старого Джона! Я відразу, з першого погляду, зрозумів, що з тебе моторний хлопчина. Але тепер я бачу, що ти таки герой.

Зрозуміло, я нічого не відповів і, загнаний у тісний кут, намагався сміливо дивитися в очі Сильвера, хоча на серці в мене, правду кажучи, кішки скребли.