Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

Сильвер спокійно затягся кілька разів і заговорив знову:

– Коли ти вже заблукав до нас у гості, Джиме, я поговорю з тобою. Ти завжди подобався мені своєю кмітливістю й нагадував мене самого, коли я був молодшим та гарнішим. Я хотів, щоб ти дістав свою частку скарбів і став джентльменом. Ти прийшов дуже вчасно, друже. Капітан Смоллетт чудовий моряк, але занадто суворий щодо дисципліни. «Обов’язок передусім», – каже він, і цілком справедливо. Ти втік тайкома. Навіть лікар обурений твоїм учинком. «Невдячний негідник!» – от що він сказав про тебе. Тепер ти точно не можеш до них повернутися: вони тебе не приймуть. І якщо ти не хочеш лишитися сам, мусиш приєднатися до капітана Сильвера.

Отже, мої друзі живі! Хоча я і повірив Сильверові, що вони обурені моїм дезертирством, але його слова мене втішили.

– Я навіть не наголошую на тому, що ти в нашій владі, – торочив своє Сильвер, – ти сам це бачиш. Але я надаю перевагу розумним доказам, а не залякуванню. Якщо тобі подобається морська служба, приєднуйся до нас, а якщо ні – кажи відкрито, Джиме, і не бійся. Я говорю тобі відверто, як моряк, стонадцять чортів!

– Я маю відповідати просто зараз? – запитав я із тремтінням у голосі. За його веселою глузливою балаканиною мені вчувалася погроза смерті. Щоки мої горіли, і серце стискалося.

– Ніхто не квапить тебе, друже! – запевнив мене Сильвер. – Обміркуй спочатку гарненько. Ніхто з нас не квапить тебе. Твоє товариство нам до душі.

– Добре, – відповів я підбадьорившись. – Але перш ніж зробити вибір, я хотів би довідатися, де зараз мої друзі.

– Де вони? – буркнув один із піратів. – Щасливий той, хто знає це.

– Стули пельку, приятелю! – урвав його сердито Сильвер і знову ласкаво звернувся до мене: – Учора, містере Гокінс, під час ранкової вахти лікар Лівсі вийшов до нас із блокгауза з білим прапором. «Капітане Сильвер, – сказав він, – вас зрадили. Шхуна пішла». Можливо, ми, потягуючи ром і розспівуючи пісні, таки проґавили корабель. Не сперечатимусь. Ніхто з нас не стежив за шхуною. Ми подивилися на бухту й, чорт забирай, виявилось, що шхуна зникла. Ніколи в житті не бачив таких дурних облич, і, зізнаюся, найдурніше було у мене! «Укладемо перемир’я», – запропонував лікар. Ми домовилися з ним, – і от одержали ваші припаси, бренді, заготовлені вами дрова і весь блокгауз, як то кажуть, від салінгу до кільсона. А вони… вони пішли, і я навіть не знаю куди.

Сильвер затягся й розповідав далі:

– Ти маєш знати, що тебе теж згадано в угоді. От наші останні слова: «Скільки вас?» – запитав я. «Четверо, – відповів лікар, – до того ж один поранений. Що ж стосується того клятого хлопчиська, то я не знаю, куди він подівся, і це мене не обходить. Від нього нам було забагато клопоту!» От його слова.

– Це все? – запитав я.

– Усе, що тобі треба знати, друже, – відповів Сильвер.

– Тож я мушу вибирати?

– Нічого іншого тобі й не залишається.

– От і добре, – заговорив я, не приховуючи хвилювання. – Я не такий дурний і знаю, що на мене очікує. Але однаково не боюся. Я занадто часто бачив смерть зблизька. Але спочатку маю сказати вам кілька слів. Справи ваші кепські. Ви втратили все: шхуну, скарби, товаришів. Ваша справа зазнала краху! І якщо ви хочете знати, хто це зробив, то знайте: це зробив я! Проти ночі перед прибуттям на острів я з діжки з яблуками підслухав вашу, Джоне Сильвер, розмову з Діком Джонсоном й Ізраелем Гендсом, що лежить тепер на дні моря, і я сповістив про це моїх друзів. Я перерізав канат кітви у шхуні, убив залишених на ній двох людей і відвів її туди, де вам ніколи не відшукати. Я пошив вас у дурні і не боюся вас анітрішки. Убити мене чи залишити живим – це ваша справа. Але знайте, якщо ви залишите мене живим, я не мститиму за давні лиходійства й допоможу вам, якщо вас судитимуть за піратство. Вибір за вами. З моєї смерті вам немає користі. Якщо ж ви залишите мене живим, я допоможу вам уникнути шибениці.

Я зупинився, задихаючись від хвилювання. На мій подив, пірати дивилися на мене розгублено, як вівці. Не давши їм отямитися, я заговорив далі:

– Ще одне, містере Сильвер! Я вважаю вас кращим за інших і прошу в разі моєї смерті розповісти про все лікареві.

– Я запам’ятаю це, – сказав Сильвер таким дивним тоном, що я не міг зрозуміти, насміхається він із мене чи йому просто сподобалася моя сміливість.

– Не забудьте також, – крикнув матрос із мідно-червоним обличчям на ім’я Морґан (я колись бачив його у таверні Довганя Джона на набережній у Бристолі), – не забудьте, що це він впізнав Чорного Пса!