Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

Такі думки роїлися в мене в голові, поки я біг наосліп, та невдовзі опинився біля невеликого пагорба з трьома гострими вершинами в тій частині острова, де вічнозелені дуби росли не так густо і були значно вищими. Серед них височіли поодинокі сосни заввишки у п’ятдесят чи шістдесят футів. Повітря тут видавалося більш свіжим та чистим, аніж там, унизу, біля боліт.

Та раптом нова хвиля жаху накрила мене, і серце сховалось у п’яти.

Із кам’янистого стрімчака з гуркотом посипався гравій і, підстрибуючи, покотився між деревами. Я мимоволі озирнувся й побачив щось темне і кошлате, що швидко сховалося за деревами. Хто то був – ведмідь, людина чи мавпа, – я не встиг розгледіти. Від жаху я закляк.

Отже, обидва шляхи перетято. На березі на мене чекають вбивці, а в лісі зачаїлася якась дика істота. Я подумки віддав перевагу відомому перед невідомим. Навіть сам Сильвер видався мені тієї миті менш жахливим за невідоме лісове страхіття. Я швидко розвернувся назад і, озираючись, побіг у напрямку до шлюпок. Дивна істота знов визирнула і, зробивши чималий гак, забігла спереду. Я страшенно втомився, але навіть при силі я не переміг би такого супротивника за швидкістю. Він перебігав від стовбура до стовбура зі швидкістю оленя, тримався весь час на двох ногах, як людина, хоча дуже скорцюблена. Тепер я не мав сумніву – то була людська істота. Я пригадав усе, що чув про людожерів, і вже збирався було крикнути, щоб покликати на порятунок. Та думка, що переді мною все ж таки людська істота, хоча і дика, трохи втішила мене. До того ж у мені ожив страх перед Сильвером. Я зупинився, обмірковуючи способи захисту, і раптом згадав, що маю пістоль. Усвідомивши, що маю чим захиститись, я відчув, як до мене повертається мужність, і рішуче посунув назустріч дикому мешканцю острова.

Він стежив за мною з-за дерева. Побачивши, що я йду до нього, він вийшов із засідки й хотів було рушити мені назустріч. Потім зупинився, нерішуче зробив крок назад і раптом, на превеликий мій подив, упав навколішки і з благанням простягнув до мене руки.

– Хто ви? – крикнув я зупинившись.

– Бен Ґанн, – відповів він хрипким, наче скрипіння іржавого замка, голосом. – Я нещасний Бен Ґанн. Ось уже три роки я не чув людського голосу.

Придивившись до нього, я побачив, що то була така сама біла людина, як і я, з доволі приємними рисами обличчя. Правда, шкіра його дуже засмагла, так, що навіть губи стали чорними, а його світлі очі через це ще чіткіше вирізнялися на темному обличчі. На вигляд він був найжахливішим лахмітником з усіх, яких я тільки бачив у житті. Одяг його складався з клаптів парусини й зношеного матроського вбрання. Уся ця купа клаптиків скріплювалася цілою системою застібок, мідних ґудзиків і вузлами просмоленої мотузки. Єдиною міцною річчю з усього його костюма був шкіряний пасок із мідною пряжкою.

– Три роки! – скрикнув я. – Ви сам-один врятувалися з розбитого корабля?

– Ні, приятелю, – відповів він. – Мене висадили тут, на незалюдненому острові.

Я чув про цей жахливий спосіб покарання в піратів: винного висаджували на якомусь незаселеному віддаленому острові й залишали там напризволяще зі зброєю та невеличким запасом пороху.

– Мене висадили на цей острів три роки тому, – розповідав він, – і відтоді я жив, добуваючи собі харч – дичину, ягоди, устриці. Людина, як виявилося, до всього призвичаюється. Але я знудився за справжньою їжею. Чи не маєш при собі шматочка сиру? Ні? Шкода, я не один раз у сні марив про сир, нарізаний скибочками, трохи підсмажений, і потім прокидався розчарований.

– Якщо мені вдасться потрапити назад на шхуну, ви матимете сиру стільки, скільки забажаєте, – запевнив його я.

Під час розмови він із цікавістю обмацував мою куртку, гладив мої руки, роздивлявся мої черевики й радів, наче дитина, присутності людської істоти поряд. Почувши мою відповідь, він поглянув на мене з тривогою.

– Якщо тобі вдасться потрапити назад на шхуну, – повторив він мої слова. – І хто може тобі завадити?

– Не ви, звісно.

– Звісно, твоя правда, – вигукнув він. – А як тебе звуть, приятелю?

– Джим, – відповів я.

– Джим, Джим, – повторював він, певно, на втіху. – Так, Джиме, я вів таке життя, що навіть соромно розповідати. Мабуть, ти не повірив би, що моя мати була чесною і гарною жінкою.