Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

Цього ранку на нас чекало чимало роботи. Вітру не було, тож нам довелося спустити шлюпки і на веслах підтягувати шхуну три чи чотири милі, обігнувши мис, і ввести її у вузьку протоку позаду Острова Кістяка. Я з власної волі сів в одну зі шлюпок, хоч мене й не кликали.

Була страшенна спека, матроси лаялись і бурчали через важку роботу. Ендерсон керував шлюпкою, але замість того, щоб підтримати людей, лаявся голосніше за інших.

– Гаразд, – крикнув він, додавши круте слівце, – скінчиться ж це коли-небудь!

Все йшло якнайгірше. Раніше матроси охоче й без жодної суперечки виконували свої обов’язки. Та лише самого вигляду острова вистачило, аби дисципліна ослабла.

Довгань Джон увесь час стояв біля стерничого і допомагав йому вести судно. Він знав фарватер як свої п’ять пальців і навіть оком не змигнув, коли лот показував не ту глибину, що була зазначена на мапі.

– Це через приплив, – пояснював він. – Приплив риє протоку, наче лопатою.

Ми зупинилися на місці, позначеному на мапі кітвою, на відстані третини милі від головного острова й Острова Кістяка. Дно було чисте, піскове. Грюкіт опущеної кітви сполохав на березі зграї птахів, і ті з пронизливим криком закружляли над лісом. Одначе дуже скоро вони вгамувалися, і все стихло.

Бухту зусібіч заступав густий ліс. Дерева сягали самої води, а трохи віддалік від плаского берега амфітеатром здіймалися пагорби. Дві крихітні річечки чи, точніше, два багнистих струмки, впадали в протоку, більше схожу на тихий ставок. Рослинність довкола мала ядучий яскраво-зелений відтінок. Із корабля не було видно ані блокгауза, ані частоколу, і якби ми не мали мапи, то могли б подумати, що ми – перші люди, що пристали до цього острова відтоді, як той піднявся з океанських глибин.

Ані жоден звук, ані подих вітру не порушували мертвої тиші. Лише здаля, з відстані в півмилі, долинав глухий шум прибою, що розбивався об скелі. У повітрі стояв якийсь особливий затхлий запах, – запах прілого листя і гнилого дерева. Я бачив, як лікар принюхався до нього, наче до тухлого яйця.

– Не знаю, чи є тут скарби, – пробурмотів він, – а от щодо пропасниці міг би побитися об заклад.

Поведінка команди збентежила мене ще в шлюпці, а тепер, коли ми повернулися на судно, просто жахала. Люди вешталися по палубі й про щось поміж собою розмовляли. Найдрібніші накази спричиняли хвилю невдоволення й виконувалися неохоче. Навіть найнадійнішим матросам передався цей настрій, та закликати їх до порядку не було кому. Бунт висів у повітрі грозовою хмарою.

Та не лише ми помітили небезпеку. Довгань Джон як умів намагався тримати порядок, обходячи команду, пускаючи в хід де вмовляння, а де власний приклад. Він щосили пнувся, аби видаватися люб’язним і догідливим, і розсипав усмішки праворуч та ліворуч. Якщо давали якийсь наказ, Джон хапав свою милицю і першим кидався виконувати його із завзятим криком: «Слухаю, сер!» Коли ж роботи не було, він голосно співав пісень, одну за одною, ніби бажаючи приховати зловісну поведінку команди. З усіх небезпек того тривожного дня найлиховіснішою нам видалася саме поведінка Довганя Джона.

Ми зібралися в каюті на раду.

– Сер, – сказав капітан, – якщо я ризикну віддати якийсь наказ, вони можуть кинутися на нас. Ви самі бачите, що відбувається. Вони грубіянять на кожному кроці. Якщо я не звертатиму на це уваги, у Сильвера з’являться підозри, що тут щось нечисте, і ми програємо. Є лише одна людина, на яку варто розраховувати.

– І хто це? – спитав сквайр.

– Сильвер, сер, – відповів капітан. – Він занепокоєний не менше за нас і хоче все залагодити. Якщо надати йому шанс, він умовить їх не зчиняти бунт до часу. Тож я пропоную надати йому можливість. Дозволимо команді вирушити сьогодні по обіді на берег. Коли вони поїдуть усі, ми захопимо судно. А як ніхто з них не поїде, ми замкнемося в каюті й захищатимемося. Коли ж на берег піде лише частина команди, присягаюся, на борт вони повернуться слухняними, як вівці.

На тому й постановили. Надійним людям – Гантеру, Джойсу, Редруту – роздали заряджені пістолети й втаємничили в наші плани. Усупереч нашим сподіванням, вони не дуже здивувалися й сприйняли наше повідомлення досить спокійно. Потому капітан вийшов на палубу й звернувся до команди з невеличкою промовою:

– Хлопці! Сьогодні був важкий день, і всі добряче стомилися. Тому прогулянка на берег, гадаю, нікому не завадить, до того ж шлюпки вже спустили. Охочі, сідайте в них і гайда на берег! Я подам сигнал із гармати за півгодини до заходу сонця.