Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

Видно, ці простаки надумали, що одразу ж знайдуть скарби, тільки-но опиняться на березі. Вони вмить повеселішали й закричали «ура» так голосно, що пагорбами прокотилася луна, і сполохані птахи знову закружляли з криком над лісом. Капітан вчинив мудро: одразу ж спустився вниз, надавши Сильверу можливість розпоряджатися командою. Якби він лишився на палубі, удавати, ніби він нічого не розуміє, йому не вдалося б. Збурена команда відкрито слухалася Сильвера й лише його вважала капітаном. А чесні матроси (такі, як згодом стало відомо, серед нашої команди все ж були) виявилися не надто кмітливими. Вочевидь, усю команду, кого більше, кого менше, вабив приклад заводіїв. Проте не всі бажали заходити надто далеко. Непослух і зухвальство – це одне, а озброєний бунт, захоплення судна та вбивство безневинних – зовсім інше.

Врешті-решт домовилися. Шістьох вирішили лишити на шхуні, а решта тринадцять під орудою Сильвера посідали в шлюпки. І тієї миті я наважився на відчайдушний, божевільний вчинок, який потім посприяв нашому порятунку. Захопити судно нам не вдасться, бо на ньому Сильвер залишив шістьох людей. А значить, моя допомога тут не потрібна. Тому я вирішив їхати на берег. За мить я переліз через борт, спустився в одну із шлюпок, і та відчалила.

Ніхто не звернув на мене уваги, лише передній весляр сказав:

– Це ти, Джиме? Тримай голову нижче.

А Сильвер, що сидів в іншій шлюпці, обернувся й гукнув мене, аби переконатися, що то дійсно я. Наступної миті я вже розкаювався в своєму вчинку.

Веслярі аж надривалися, змагаючись у швидкості. Наша шлюпка виявилася легшою, веслувати тут було краще, тому ми набагато випередили іншу шлюпку. Коли її ніс врізався у берег між деревами, я схопився за гілку й, вистрибнувши на берег, швидко зник у хащі. Сильвер і решта команди відстали від нас ярдів на сто.

– Джиме, Джиме! – гукав мене Сильвер.

Я, звісно, не звертав уваги на його поклик і біг не озираючись до густого лісу, поки не знесилів.

Я був щасливий з того, що примудрився втекти від Довганя Джона. Настрій мій одразу ж поліпшився, і я з цікавістю взявся вивчати нову для себе місцевість. Спочатку я пройшов багнистою низиною, порослою вербами, очеретом та якимись невідомими мені деревами. Потім вийшов на відкриту піщану рівнину, десь у милю завдовжки, де стирчали там і сям поодинокі сосни й росли якісь кривенькі дерева, схожі на дуб, але кольором листя нагадували вербу. Віддалік бовванів один із пагорбів зі скелястою кручею на вершині, що виблискувала на сонці. Уперше в житті я спізнав радість дослідника. Острів був незалюднений: прибулі зі мною люди лишилися десь далеко позаду, і я мав нагоду зустріти самих тільки диких звірів і птахів. Я обережно продирався між деревами. Під ногами мені траплялися дивовижні квіти, а зрідка й змії. Одна підвела голову з розколини й зашипіла із шумом, що нагадував тріщання дзиґи. Та я й гадки не мав, що то була отруйна гримуча змія, укус якої є смертельним. Нарешті я опинився в хащах: дерева тут були схожі на дуби – то були низькорослі вічнозелені дуби, як я дізнався згодом. Вони росли на піску, наче терня з вигнутим вузлуватим гіллям та густим щільним листям. Їхні зарості спускалися з піщаного схилу до просторого, порослого очеретом болота, крізь яке протікала одна з річок, що впадала в протоку. Над болотом курилися випари, й обриси Підзорної Труби невиразно проступали в спекотній імлі.

Раптом у заростях очерета почувся шум. Крякаючи, злетіла дика качка, за нею – друга, а далі й уся чималенька зграя з галасом здійнялася над болотом і закружляла в повітрі. Я швидко зметикував, що десь поблизу був хтось із прибулих на берег членів команди. Дійсно, я не помилився. Невдовзі я почув віддалені голоси, що, наближаючись, ставали голоснішими.

Мене охопив тваринний страх, і я сховався в густому листі вічнозеленого дуба, зачаївшись, як миша.

Спочатку я чув лише один голос, потім – Сильверів голос. Він говорив про щось довго і з запалом, а його супутник лише зрідка переривав його. Розмова, вочевидь, йшла серйозна, але розібрати слова мені не вдавалося.

Нарешті співрозмовники замовкли і, мабуть, присіли, бо птахи заспокоївшись знову опускалися на болото.

І тут мені сяйнуло: я ж не так маю поводитися. Коли вже я наважився на такий відчайдушний вчинок, як поїздка на острів разом із піратами, то мушу бодай підслухати, про що вони радяться. Мій обов’язок – підкрастися до них якнайближче, сховавшись у витких кущах. Я міг досить точно визначити місцезнаходження співрозмовників і за звуками їхніх голосів, і за летом сполошених птахів, що з криком кружляли в них над головами. Я обережно поповз в їхній бік і, підвівши голову, зазирнув у просвіт між листям – і побачив у невеличкій зеленій улоговині біля болота, під деревами, Джона Сильвера й ще одного матроса. Вони стояли один навпроти одного й щось жваво обговорювали.