Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

У розчинений ілюмінатор дув теплий нічний вітерець, а місяць освітлював пінявий слід за кормою.

– Ти хотів щось повідомити нам, Гокінсе? – звернувся до мене сквайр. – Ну кажи вже!

Я переказав коротко, як тільки міг, підслухану Сильверову розмову. Усі троє, мовчки, не ворухнувшись і не зводячи з мене очей, вислухали мою оповідь. І тільки-но я скінчив, лікар Лівсі сказав:

– Джиме, сідай до столу!

Вони посадили мене за стіл, налили вина, дали родзинок, і всі троє, один за одним, з поклоном випили за моє здоров’я, вітали з удачею і вихваляли за хоробрість.

– Так, капітане, – мовив нарешті сквайр, – ви таки мали рацію, а я помилявся. Визнаю себе віслюком і чекаю на ваші накази.

– Я виявився віслюком не менше за вас, сер, – заперечив капітан. – Зазвичай, якщо команда готує бунт, є різні ознаки, за якими можна завчасно здогадатися й ужити запобіжні заходи. Та наша команда таки ввела мене в оману.

– Дозвольте, капітане, – утрутився лікар. – Нас перехитрив Сильвер, а його, слід визнати, пересічною людиною не назвеш.

– Йому давно вже слід метлятися на реї, – пробуркотів капітан. – Але часу на пустопорожні балачки немає. Якщо містер Трелоні дозволить, я маю дещо запропонувати.

– Сер, ви тут капітан, і слово належить вам, – запопадливо відповів сквайр.

– По-перше, – почав капітан Смолетт, – шлях до відступу нам відрізали. Якщо я дам наказ пливти назад, вони одразу ж зчинять бунт. По-друге, ми ще маємо час, у будь-якому разі, доки знайдемо скарби. По-третє, серед команди залишилися вірні люди. Хай там що, а рано чи пізно справа дійде до сутички, тож я пропоную напасти на них першими, щоб заскочити зненацька. Гадаю, містере Трелоні, ми можемо розраховувати на ваших людей?

– Як на мене самого, – проголосив сквайр. – Їх троє, з нами разом, враховуючи Гокінса, буде сім людей, – вів далі капітан. – А серед команди є ще вірні нам люди?

– Ймовірно, ті, кого Трелоні найняв до того, як зустрів Сильвера, – припустив лікар.

– Навряд чи, – заперечив сквайр. – Адже Гендса найняв я.

– Я теж довіряв Гендсу, – визнав капітан.

– І це ж треба – усі вони англійці! – вигукнув сквайр. – Зізнаюсь відверто, сер, мені зараз хочеться пустити корабель у повітря.

– Отже, джентльмени, – вів далі капітан, – скажу на додачу небагато. Ми мусимо вичікувати й пильнувати. Погоджуюсь, це не дуже приємно і легше було б діяти одразу. Але вибору немає – спочатку нам треба дізнатися, хто досі нам вірний. Зупинимося на цьому плані й вичікуватимемо нагоди. Така моя пропозиція.

– Джим тут стане у пригоді більше за будь-кого, – завважив лікар. – Матроси його не соромляться, а він спостережливий хлопчина.

– Гокінсе, покладаюсь на тебе, – додав сквайр.

Скажу по правді, я дуже боявся, що не виправдаю їхньої довіри, хоча саме я внаслідок щасливого збігу врятував їхні життя. Наразі, хай там що, а нас було семеро з двадцяти шести, а якщо рахувати тільки дорослих, то взагалі – шестеро проти дев’ятнадцяти.

Коли наступного ранку я вийшов на палубу, острів видався мені зовсім іншим. Вітер вщух, почався штиль, але нам вдалося значно просунутися за ніч, і ми стояли тепер на відстані півмилі на південний схід від низовинного східного берега, вкритого сірувато-зеленою рослинністю. Цей одноманітний колір де-не-де в низовині переривався смугами жовтого піску й схожими на сосни високими деревами, які росли поодиноко або купками. Одначе загальний колорит видався мені одноманітним і сумним. Верхівки пагорбів височіли посеред лісу гостроверхими голими кручами. Усі вони були химерної форми, та найвигадливішу мала Підзорна Труба, на триста чи чотириста футів вища за інші, прямовисна зусібіч і зрізана на верхівці, наче п’єдестал для статуї.

«Іспаньйола» сильно погойдувалась на океанській хвилі, аж вода хльостала в шпігати. Хвилі били в борти, стерно крутилося, і все судно скрипіло, стогнало й підстрибувало, наче живе. Я надійно тримався за бакштаги, і в голові мені паморочилося. Я вже ніби призвичаївся у морі, але через хитавицю на судні, що крутилося, ніби пляшка, на місці, мені робилося млосно, особливо вранці та на порожній шлунок. Чи то через це, чи то через суворий вигляд острова із сірими одноманітними лісами, голими гранітними верхівками та грізним ревінням пінявого буруна біля берега, але я почувався пригніченим. Яскраве сонце припікало, берегові птахи ловили рибу і пронизливо кричали, – хтось би на моєму місці тішився з того, що бачить землю після такого довгого плавання. Але серце в мене аж похололо, і я одразу ж зненавидів Острів Скарбів.