Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

– Матроси, ти хочеш сказати? – відсварився Сильвер. – Ми можемо тримати курс, але хто з нас вміє його правильно обчислювати? На це ніхто з вас не здатен. Коли б це залежало від мене, я дав би капітану Смолетту довести нас назад хоча б до пасату. Тоді б нам нічого було боятися – там ми вже не збилися б зі шляху, хоч і пили б прісну воду по ложці. Та я знаю, що ви за люди! Тому я порішу їх на острові, тільки-но скарби опиняться на судні. Мені дуже прикро. Але ж вам аби до випивки дорватися! Відверто зізнаюся, мене не тішить перспектива пливти з вами назад!

– Полегше, Довганю Джоне! – крикнув Ізраель. – Тобі ж ніхто й слова проти не сказав!

– Чи мало я бачив великих кораблів, взятих на абордаж? Хіба мало молодців потрапило на шибеницю? – гарячкував Сильвер. – І все саме через те, що дуже квапились. Послухайте мене, я не новачок у морській справі. Якби ви вміли тримати правильний курс, то давно усі в каретах каталися б, та де вам! Знаю я вас! Зранку рому нахлебчетесь, а потім – прямісінько на шибеницю.

– Усі добре знають, що ти красномовний, Джоне! Але були й інші, які не гірше за тебе вміли командувати й тримати стерно, – сказав Ізраель. – Справді, вони полюбляли випити й трималися не так пихато, але справу знали і були добрими товаришами.

– Ти так думаєш? – обурився Сильвер. – І де вони тепер? П’ю з таких людей, а помер жебраком. Флінт теж був такою людиною й помер від рому в Саванні. Так, чудова була команда, та де вона тепер?

– А що ми зробимо з ними, коли вони будуть у наших руках? – спитав Дік.

– Молодчага! – вигукнув Сильвер. – Ось воно – людина діло каже! Що ж, гадаєш, ми з ними зробимо? Висадимо на незалюднений острів? Так вчинив би Інгленд. Чи перерізати їх, як свиней? Так завжди робили Флінт і Біллі Бонс.

– Так, Біллі знав цю справу добре, – погодився Ізраель. – «Мертві не кусаються», – казав він. Тепер він теж мертвий і перевірив це на собі. Він вмів порішити швидко і без жалю.

– Саме так, – підтакнув Сильвер. – Швидко і без жалю. Але я, завважте, м’якосерда людина, я джентльмен, і все ж таки кажу, що справа серйозна. Обов’язок передовсім, хлопці! І тому я голосую за смерть. Я аж ніяк не хочу, щоб до мене, коли я стану членом парламенту і їздитиму в кареті, прийшов би, як чорт до парафіянина, один з цих базік. Треба тільки вміти чекати й діяти, коли прийде час!

– Молодчага, Джоне! – схвально озвався боцман.

– Матимеш змогу переконатися в цьому, Ізраелю! – відповів Сильвер. – Я вимагатиму лише одного – віддати мені Трелоні. Із яким задоволенням я скрутив би йому його баранячу голову! Діку, – звернувся він до молодого матроса, – будь ласка, застрибни в діжку й дістань звідти яблуко. У мене в горлі пересохло!

Уявіть хоч на мить мій жах! Я хотів було вискочити з діжки й бігти, але не міг – так сильно тіпалося в мене серце й тремтіли ноги. Дік уже зіп’явся на ноги, але його зупинив Гендс.

– Маєш охоту смоктати ту гнилятину, Джоне? Дай-но ліпше нам по ковтку рому.

– Діку, – гукнув Сильвер, – я тобі довіряю. Там у мене заховане барильце рому. Ось тобі ключ. Націди кухлик і принеси сюди.

Крізь переляк перед моїми очима постав образ містера Еррова, і я зметикував, звідки він діставав ром, що, зрештою, занапастив його.

Дік пішов, а Ізраель щось тихо казав Сильверові на вухо. Я розчув лише кілька уривків фраз, але і цього було досить, бо я чітко розчув: «Ніхто з решти не погоджується». Отже, серед команди ще лишилися вірні нам люди.

Повернувся Дік, і всі троє по черзі приклалися до кухля і випили. Раз «за нашу удачу», вдруге – «за старого Флінта», а Сильвер навіть заспівав:

У діжці посвітлішало. Я підвів очі й побачив місяць, що розливав срібло по верхівці бізань-щогли і напнутому фок-зейлу. Цієї миті згори почувся крик вартового:

– Земля!..

На палубі зчинився гармидер. Я чув, як люди вибігали з кают і кубрика, вискочив із діжки, шмигонув за фок-зейл, обережно перейшов на корму, а звідти на бак, де стояли Гантер і лікар Лівсі.

Уся команда висипала нагору. Туман із появою місяця розвіявся, і за кілька миль на південний захід ми побачили два невеличкі пагорби, а за ними третій, більш високий, оповитий серпанком. Усі три пагорби були правильної конусуватої форми. Я дивився на все, наче крізь сон, досі не оговтавшись від пережитого нещодавно жаху. Десь удалині – як на мене – пролунала команда капітана Смолетта. «Іспаньйола» стала на кілька румбів крутіше до вітру й поступово наближалася до острова зі сходу.