Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

– Ще трохи і мені терпець урветься через цю людину.

Коли прийшла негода, ми мали можливість переконатися в перевагах нашої шхуни. Команда була задоволена, і це не дивно. Як на мене, з часів Ноєвого ковчегу на жодному судні не панькалися з командою так, як на нашому. Подвійна порція грогу видавалася аби з чого, на всі свята і щоразу, коли сквайр дізнавався про день народження кого-небудь із матросів. На палубі завжди стояла діжка з яблуками, щоб кожен охочий міг ласувати, коли йому заманеться.

– З цього діла не буде, – казав капітан. – Це тільки розпещує команду, повірте мені.

Утім, саме діжка з яблуками, як побачите далі, добре нам прислужилася. Саме завдяки їй ми вчасно дізналися про небезпеку і не загинули від рук зрадників.

А було це так.

За пасатом ми швидко наближалися до острова, розташування якого я наразі не можу повідомити. Вдень і вночі ми вдивлялися вдалину, сподіваючись побачити землю. За обчисленнями, пливти нам лишалося менше доби. Упродовж ночі або, найпізніше, завтра до опівдня ми мали побачити Острів Скарбів. Попутний вітер, спокійне море – ми тримали курс на південний захід. «Іспаньйола» мчала вперед, іноді зариваючись у хвилю бушпритом і розкидаючи навсібіч водоспади бризок. Робота на судні кипіла, у всіх був чудовий настрій, бо перша половина нашого плавання добігала кінця.

Невдовзі після заходу сонця, скінчивши денну роботу, я йшов поспати, як раптом страшенно захотів яблук і завернув на палубу. На вахті стояли чергові й уважно дивилися, чи не з’явиться на обрії острів. Стерновий, спостерігаючи за навітряним нахилом вітрил, тихенько насвистував. Тишу порушував хіба що шум хвиль, які розбивалися об борт корабля.

Виявилося, що у діжці лишилося одне яблуко, і, щоб його дістати, мені довелося лізти всередину. Умостившись там у темряві, заколисаний плескотом води і погойдуванням шхуни, я мало не заснув. Раптом діжка гойднулася: хтось сперся об неї спиною і важко опустився на палубу. Я хотів було вилізти назовні, аж тут впізнав Сильверів голос. Після перших же сказаних ним слів я, нажаханий, зачаївся на дні діжки і з цікавістю прислухався до розмови. За мить я усвідомив, що життя усіх чесних людей на судні тепер у моїх руках.

– Ні, не я, – казав Сильвер, – а Флінт був капітаном. А я через свою дерев’янку обіймав посаду підштурмана. Ногу я свою втратив у тій самій сутичці, в якій старий П’ю втратив зір. Мені ампутував її один вчений хірург – він учився в коледжі й знав усю латину напам’ять. Потім його повісили, як собаку, сохнути на сонці разом з усіма іншими. Це були люди Робертса, [6] Бартолом’ю Робертс – славетний піратський капітан (1719–1722), з іменем якого пов’язують золоту добу піратства. і загинули вони через те, що весь час змінювали назви своїх кораблів. Сьогодні корабель називається «Королівська фортуна», а завтра ще якось інакше. Як охрестили судно, так воно й зветься – оце по-нашому. Так було з «Касандрою», яка допомогла нам щасливо забратися геть із Малабара після того, як Англія зробила віце-королівство в Індії. Так само було зі старим судном Флінта – «Моржем», який настільки вже був просякнутий кров’ю та перевантажений золотом, що ледь не пішов на дно.

– Ех! – почувся захоплений зойк одного з наймолодших матросів. – От молодчага був той Флінт!

– Девіс [7] Джон Девіс – легендарний пірат, автор книжок із морської справи, винахідник, дослідник Гренландії. Побутує думка, що він є уособленням рис кількох моряків початку XVIII століття. теж, кажуть люди, не хибив, – вів своє Сильвер. – Але з ним я ніколи не плавав. Спочатку в Інгленда, потім у Флінта, ось і вся моя служба. Тепер я вирушив у плавання, так би мовити, сам. В Інгленда я заробив дев’ятсот фунтів стерлінгів, а у Флінта дві тисячі. Непоганий капітал, як на простого матроса! І всі грошики я вклав у банк, нині вони дають чималенький відсоток – будьте певні!

– А куди поділися люди Інгленда?

– Не знаю.

– А Флінта?

– Більшість із них тут. Вони раді, що знайшли собі місце, бо дехто з них навіть жебракував. Старий П’ю, втративши зір, примудрився процвиндрити за рік дванадцять тисяч фунтів стерлінгів, наче якийсь лорд із парламенту.

– А що з ним сталося?

– Ну, бідолашний вже помер. Але останні два роки він голодував, хай йому грець, і жебрав, і крав, і навіть перерізав горлянки. І таки мало не здихав з голоду!