Роберт Стивенсон - Острів Скарбів

– Упав за борт! – сказав капітан. – Це позбавило нас неприємної необхідності заковувати його у кайдани.

Так ми залишилися без штурмана. Довелося шукати йому заміну, і найбільше годився на цю посаду боцман Джоб Ендерсон, він обіймав свою попередню посаду і виконував обов’язки штурмана.

Містер Трелоні свого часу чимало часу провів у мандрах і мав певні знання з морської справи, що теж стало у пригоді, тому він часто стояв на вахті погожої днини. Наш другий боцман, Ізраель Гендс, був також досвідченим, спритним старим моряком і міг нести будь-яку службу на судні. Гендс товаришував із Довганем Джоном Сильвером. Коли вже я згадав про нашого кока, якого матроси чомусь називали Окостом, то розповім про нього детальніше.

На судні він підв’язував свою милицю мотузкою до шиї, аби мати вільними обидві руки. Дивно було спостерігати, як він, спираючись милицею в переборку, пристосовувався до всіх хилитань судна й порався зі своїм куховарством так само спритно, як на твердій землі. Ще цікавіше було спостерігати, як він пересувається судном під час сильної хитавиці. Щоб допомогти йому, матроси спустили в найширших місцях петлі канатів, які називали «сережками Довганя Джона». То хапаючись за ці «сережки», то орудуючи милицею, Сильвер рухався палубою зі швидкістю здорової людини. Люди, що плавали з ним раніше, дуже жаліли його.

– Окіст зовсім не проста людина, – казав мені боцман, – він учився в гарній школі й може говорити, як по книзі, якщо захоче. Хоробрий він, наче лев. Якось я бачив, як він впорався з чотирма фертиками – сам, без зброї!

Уся команда поважала і навіть слухалася Сильвера. Він умів поговорити з кожним і кожному чимось прислужитися. До мене він ставився дуже приязно і радів, коли я заходив до нього в камбуз, який кок тримав у бездоганній чистоті.

Вичищений і розвішаний по переборках посуд завжди сяяв, наче полірований, а в кутку стояла клітка з папугою.

– Заходь, заходь, Гокінсе, – запрошував він мене. – Нумо, потеревень зі старим Джоном. Я нікому не буваю таким радим, як тобі, любий друже. Сідай і послухай новини. Ось Капітан Флінт… я назвав свого папугу на честь відомого пірата… Так от, Капітан Флінт провіщає нам щасливе плавання. Чи не так, Капітане?

Папуга у відповідь на це заходився неймовірно швидко вигукувати: «Піастри! Піастри! Піастри!», поки нарешті знесилився від крику, і тоді Джон накрив клітку хустиною.

– Цьому папузі, – казав він, – мабуть, уже двісті років, Гокінсе. Вони ж живуть до біса довго. І хіба що сам диявол бачив більше зла за нього. Він плавав ще з Інглендом, [5] Едвард Інгленд – піратський капітан (1718–1720), що ходив під «Веселим Роджером» – чорним піратським прапором з черепом та перехрещеними кістками. славнозвісним капітаном Інглендом, піратом. Бував на Мадагаскарі, і в Малабарі, і в Суринамі, і в Провіденсі, і в Портобелло. Бачив, як виловлюють вантаж із затонулих кораблів. Там і навчився кричати «піастри». І не дивно: тоді вони дістали триста п’ятдесят тисяч піастрів, Гокінсе!.. Цей папуга був присутній при абордажі судна віце-короля Індії біля Гоа. А якщо поглянути на нього, він ніби ще молодий. Одначе ми чимало понюхали пороху, Капітане, чи не так?

– Приготуватися! – кричав у відповідь папуга.

– О, він чудовий моряк! – примовляв кок і, видобувши шматочок цукру з кишені, пригощав папугу. Тоді папуга трощив дзьобом пруття ґраток клітки і вигукував найжахливішу лайку.

– Не можна помацати дьоготь і не забруднитися, друже, ось і цей бідолашний старий птах навчився лаятися, сам не розуміючи, що каже, – будь певен. Він лаятиметься навіть у присутності преподобного капелана.

І Джон накивував мені оком із таким виглядом, ніби був найприязнішою і найвеселішою людиною в світі.

А між сквайром і капітаном Смолеттом і досі точилася холодна війна. Сквайр навіть не намагався приховати свого презирства до капітана, який уникав як міг розмов зі сквайром, а коли без цього не обходилось, говорив коротко і різко. Врешті-решт він визнав, що помилявся стосовно команди, бо більшість людей виявилися на диво добрими моряками і поводилися як годиться. Щодо шхуни, то він говорив про неї із захватом.

– Вона слухається стерна так само, як гарна дружина свого чоловіка, сер, – казав капітан. – Утім, мушу додати, що поки ми не повернулися додому, і це плавання мені так само не подобається.

Сквайр при цих словах повертався до нього спиною і, згорда походжаючи палубою взад-вперед, промовляв: